Лiсовi оповiдки

Лiдiя Гулько

Героi Оповiдок називають свою мiсцину Нашим лiсом. Це в Киевi, коло Нацiональноi бiблiотеки Украiни для дiтей. З Нашого лiсу тварини мандрують на Велику галявину, що у Темному лiсi. Найсмiливiшi потрапляють туди, Де-Все-Дригом, Де-Все-Навпаки. Цей шлях, сповнений пригод, довелося пройти зайчиковi, якого братики i сестрички прозвали Мазунчиком. Книжка з двох частин. У «Лiсових оповiдках» мовиться про iсторiю народження головного героя, його друзiв та знайомство з невидимим свiтом. Повiсть «Подвиг Мазунчика» присвячена змужнiнню героя. Авторка додае персонажi, придуманi пращурами слов’ян. Серед них Агука, лiсовики, мешканцi болота, багатоголовий змiй, Пан, Господарка лiсу. Якщо перша частина розрахована на дошкiльнят i учнiв початковоi школи, то друга зацiкавить старших дiтей. Хоча б iсторiями кохання робота i ляльки Ганнусi та Вiдлюдька, який живе спiлкування з друзями замiнив Інтернетом.

Лiдiя Гулько

Лiсовi оповiдки

Про народження Мазунчика i чому його так назвали

Минало тепле лiтечко. Трава i листочки ще зеленi й хрумкi.

Одноi гарноi днини матiнка Теплий Животик розродилася. І привела так багато донечок i синочкiв, що татко Прудколапий не мiг iх порахувати. І не тiльки тому, що всi зайчата пiдстрибували. Просто вони, мов краплi води, були схожi мiж собою. Щоправда, одне зайчатко вiдрiзнялося вiд решти.

Здогадалися, чим зайчатко вiдрiзнялося? Так! Воно було найменше.

Хтось iз малечi штовхнув малюка. Вiн плаксиво схлипував. Матуся взяла його на ручки, втiшала. Зайчата заздрили братиковi. Кожен хотiв, щоб матуся його колисала й пестила. Зайчатка пiдстрибували i прозивалися з братика:

– Ти Мазун. Мазунчик ти.

Образливе прiзвисько приклеiлося до зайчика i стало його iм’ям.

Як Мазунчик катався на родичах i що з того вийшло?

Зайчата швидко пiдростали. Самостiйно ходили з кошиками до лiсу. Там збирали на обiд смачнi листочки i гриби сироiжки.

Ось вони знову в лiсi. А Мазунчик, як завжди, вдома. Вiн сумував. Чiплявся до татка. Просив його:

– Будь ласка, покатай мене.

Прудколапий катав малого на собi.

Зайчатку подобалось iздити верхи. Вiн не хотiв з татка злазити. Але Прудколапий згадав про роботу, яку повинен сьогоднi виконати. Вiн обережно зсадив iз себе синочка. Схопив вiдеречко i побiг до рiчки.

Зайчатко чiплялося до мами.

– Будь ласка, покатай мене.

Теплий Животик жалiла найменшого i возила на собi. Та в неi було дуже багато хатнiх справ.

А зайчатко знай вередуе:

– Хочу кататися! Е-е-е-е!

Якось Прудколапого вiдвiдав його давнiй приятель iжак Шпичак. Дядько Шпичак звернув увагу на малого, що рюмсав.

– Чого ти плачеш, Мазю? – запитав.

Зайчатко тре лапкою очi й плаксиво тягне:

– Хо-чу ка-та-ти-ся! Е-е-е-е!

Їжак припрошуе:

– Чого ж, сiдай на мене. Покатаю.

Гострi голочки на спинi iжака вляглися. Вона стала гладенькою i м’якою, нiби подушечка. Мазунчик забрався на дядькову спину. Смикав лапками i пищав:

– Но! Но! Поiхали!

Їжак бiгав, мов справжнiй кiнь. Ще й вигукував: «І-а-а, i-а-а!».

Мазунчик реготав вiд задоволення. Лупцював дядька п’ятками та пiдганяв.

Обiдньоi пори куцохвоста родина зiбралася в хатинцi. Зайчата притихли й чекали, коли матiнка покличе iх до столу.

Тiльки найменший не хотiв злазити з дядька. Гецав на ньому, мов вершник на конi. Красувався, вихвалявся перед братиками i сестричками.

Шпичак захляв вiд бiганини. І через це розсердився на Мазунчика.

А коли iжаки сердяться, то голки на iхнiх кожушках настовбурчуються. Так було й цього разу. Зайча заволало:

– Ой-йо-йой, боляче!

Зiскочило з дядька i, ображене, забилося пiд свое лiжечко.

Братики i сестрички реготали. Перестали реготати лише тодi, коли матуся запросила всiх до обiднього столу.

Заяча малеча шумно всiдалася за стiл. Лише Мазунчик ображено сопiв у темному кутку.

Однак борщик i кашка так смачно пахли, що Мазунчик тихенько перебрався iз-пiд лiжечка на ослiн. Схопив найбiльшу ложку – i до миски.

Татко Прудколапий суворим голосом попередив синочка:

– На менi покатаешся, як на iжаковi.

Матуся Теплий Животик скрипнула переднiми зубами:

– І на менi покатаешся, як на iжаковi.

Мазунчик опуст