Cьоме пророцтво Семiрамiди

Марина Варич

Життя в галактицi Чумацький Шлях невпiзнанно змiнилося. Воно минае у свiтi тiней, безсмертних, вiдьом i ропух. Подорожi до далеких планет стали такими ж звичними, як поiздка на метро, спiлкування з померлими – все одно що розмова по скайпу. Та попри це людство так i не знайшло вiдповiдi на питання: хто нас створив? Чи iснуе штучний розум в сусiднiх галактиках? Як змiнити минуле i передбачити майбутне? У пошуках вiдповiдi на цi питання героi повiстей та оповiдань долають сотнi свiтлових рокiв, проходять крiзь невидимi дверi в просторi, поринають у глибини свiдомостi. В цих мандрах вони зустрiчають небезпечних космiчних кiллерiв, Фатальну Вiдьму i Вовка-телезiрку…. Чи вдасться землянам з майбутнього знайти вiдповiдi на питання, якi здавна хвилюють людство, чи вони так i залишаться загадкою, яка вабитиме все нових i нових шукачiв iстини?

Марина Варич

Cьоме пророцтво Семiрамiди

Повiстi, оповiдання

Маска для Мардука

1. Три твоi сни

– Куди б ти не йшов i якою б довгою не була дорога, ти все-одно прийдеш до одного.

– До чого?

– До iстини…

…Вузлик висить над письмовим столом. Вiн припадае пилом, його обдувае вiтер. Пiд сонцем вiн здаеться помаранчевим, пiд мiсяцем буряковим, а насправдi – пурпуровий. Вузлик шовковий. Коли i хто зав’язав його, щоб ти згадав…

Згадав що?

Сонце, порт, гавань, лайнери, люди…

Нi, не так. Треба вихопити щось конкретне з-помiж цих образiв i вiд цього вiдштовхуватись.

…Люди, обличчя людей в порту, чоловiчi, жiночi, дитячi обличчя. Валiзи, бейсболки, окуляри. Незнайомець в сонячних окулярах впритул дивиться на тебе. Хто вiн?

Незнайомець вiдвертаеться i стрiмко йде геть. Можливо це шлях до розв’язки вузлика. Не можна його втрачати… Незнайомець поспiшае, похапцем озираеться, майже бiжить i губиться у натовпi. На тебе мчить гарячий вiд сонця i сп’янiлий вiд пива натовп. Вiн штовхае тебе у напрямку, в якому рухаеться сам. Це не твiй шлях i ти не обирав його…

Очi. На що можуть бути схожi очi? На море?

Море, гавань, кораблi, люди… Нi, це вже було.

Ти торкаешся пальцями повiк, проводиш ними вiд скронь до пiдборiддя. Ти мусиш згадати. Інакше не матимеш спокою до самоi смертi. Твоя дружина цитуе Делаланда: «Як божевiльний вважае себе Богом, так ми думаемо, що смертнi».

Тобi байдуже. Ти повинен згадати. Ти вiдчуваеш, що вiд цього залежить доля Асамблеi… Ось вiн – шлях в iнший свiт.

Асамблея, злiтна смуга, три зорельоти.

3, 2, 1. Чому три?… Нi, щось тут не так. Треба спробувати iнакше. З чим асоцiюеться асамблея? ООН, Рада безпеки, вiйна, вiйни… Зачекай. Спробуй мiркувати iнакше, вiдiйди вiд звичних стереотипiв, забудь про закони i забобони цього свiту. Думай, вiдповiдь лежить на поверхнi. Легенi наповнюються солоним морським повiтрям, амфiбiя, медузи, море… І знову море…

Ти ходиш вздовж пiщаного берега, хвилi лоскочуть слiди твоiх п’ят. Хвилi змивають слiди твоiх п’ят.

…Море гратиме грайливо,

Затремтить i здiйме хвилю,

Хлюпне талою водою,

Розiллеться над тобою…

… Звiдки це? Звiдки це i що там далi?!

Тепер, коли ти сидиш серед порожньоi зали i споглядаеш насадження лотосiв, якi ростуть так щiльно, що вода пiд ними не проглядае, те, що вiдбулося за останнi 448 годин здаеться фантастичним сном.

Поруч з тобою маска. Маска людського обличчя. Добряче пом’ята, вона вже почала обростати першими легендами. Настане час i ii закриють у скляний склеп i вiдiшлють до музею. Ти прийдеш поглянути на неi разом з iншими i не впiзнаеш. Про неi напишуть у Писаннi i ти прочитаеш та не згадаеш.

Птахи, пролiтаючи над твоiм палацом, спiвають оду складену якимось писакою. У пiднiжжя скляноi гори проходить гурт людей, вiтаючи тебе з

iнавгурацiею. І ти дивуешся, що зовсiм недавно був одним з них. Дивуешся, що iм завжди потрiбно вiрити у якусь вигадку. А хiба тобi, нi? І що буде, якщо ти повiдаеш iм iстину?

Не треба поспiшати. Кожен прийде до неi сам. Своiм шляхом.

– Чого ви чекаете? – запитали з iншого кiнця кiмнати, довгоi i темноi.

– Нагороди, Ледi.

Вiдповiдь прозвучала не одразу.

– Що ж, ви маете право ii вимагати. Завдання загрожувало вашому життю i могло