Всесвiт

Олександр Скороход

„ВСЕСВІТ” – пригодницький роман про чотирьох молодих людей, якi шукають себе та свiй ШЛЯХ у цьому свiтi. Їх долi час вiд часу переплiтаються у павутиннi загадкових обставин пов’язаних з викраденням картини украiнського художника-авангардиста Стефана Масленко, на якiй, як стверджуе митець, йому вдалося зобразити ВСЕСВІТ. Та хiба справдi можливо зобразити неосяжне? Виразити невиразне? І як це зробити? Розкрити таемницю допоможе Сан Санич, загадковий товариш митця, МАЙСТЕР i мешканець ВСЕСВІТу.

Олександр Скороход

ВСЕСВІТ

ЧАСТИНА І

ШУКАЙ КОРІННЯ – УСЕ В ТОБІ

Корiнець перший

* * *

«Боiнг» м’яко скрегоче колесами бетонованим полем та зупиняеться на вiдведеному спецiально для нього секторi аеропорту «Бориспiль». Ременi безпеки вiдстебнуто, мобiльнi телефони знову ввiмкнено. Ще якiсь кiлька хвилин – i трапом бадьоро тече людський потiк iз ручною поклажею, сувенiрами в кишенях, дiтьми, якi весело галасують та смикають дорослих. Бiля лiтака вже чекае спецiальний автобус, який доставляе пасажирiв безпосередньо до термiналу аеропорту. Звiсно, вiн трохи замалий для всiх прибулих, особливо пiсля европейських напiвпорожнiх автобусiв, однак пасажири «Боiнга» розумiють: iншого не буде. Тож остаточно спускаються з небес на землю та втискаються у транспортний засiб, люб’язно наданий «Украiнськими авiалiнiями».

По трапу зiйшов невисокий чоловiк у дiловому костюмi та осiннiй куртцi, розмахуючи чорним шкiряним чемоданчиком i усмiхаючись широкою, майже бiлоснiжною посмiшкою. На вигляд йому можна було дати рокiв 30–40, тобто вiк був зовсiм не конкретним. Вiн попрямував до автобуса й загубився в натовпi.

Уся дрiмота та сонливiсть Андрiя, молодого мiцно збитого журналiста, щезли, тiльки-но вiн вiдчув, що хтось легенько трусить його за плече. Пiсля нещодавнього «вiдпочинку» в спортивному таборi, де обiднiй сон був обов'язковим, хлопець цiеi пори хотiв спати майже весь тиждень. Спортивний режим, як-не-як…

Андрiй випростався в крiслi, витягнувши руки з кишень спортивноi куртки, автоматично зняв затемненi окуляри та подивився своiм твердим поглядом на незнайомця.

Перед ним стояв та усмiхався на всi 32 зуби описаний вище панок.

– Перепрошую, що потурбував, та, можливо, ви пiдкажете, як менi дiстатися до цiеi вулицi? – вiн простягнув папiрець iз нечiткою, нашвидкуруч виведеною назвою. Андрiй не без проблем прочитав написане.

– Хм-м, пiдкажу. Це в районi метро «Дорогожичi». Як вийдете – запитайте в перехожих, вам розкажуть – там недалеко… Або гляньте по картi… Маете карту?

– Маю, але не Киева, – засмiявся чоловiк.

– То тримайте мою! – Андрiй витяг iз внутрiшньоi кишенi своеi куртки атлас Киева. – Вона вже трохи застара, давно нею не користуюся, бо маю на телефонi… Ваша вулиця тут, напевно, е, тож, думаю, розберетеся…

Чоловiк узяв атлас та подякував. Як це не дивно, а вийшло все так, нiби вчинок Андрiя для незнайомця був зовсiм звичайнiсiньким, буденним – буцiмто йому щоразу по прильоту до аеропорту дарують атласи. Хоча, хто зна, можливо, так воно й було. Бо пiсля цього дивний пан зник у термiналi аеровокзалу, зоставивши Андрiя в легкiй задумi.

Однак, почувши оголошення про прибуття лiтака iз Франкфурта-на-Майнi, хлопець схаменувся й мерщiй побiг до контрольного термiналу, на ходу вставляючи касету в диктофон. На борту саме цього лiтака мав прилетiти пан посол, у якого Андрiй повинен був узяти iнтерв’ю про останнi подii, що трапилися в Нiмеччинi й мали вiдголос навiть в Украiнi.

Перед входом до вiддiлення контролю аеропорту, куди теоретично також мав прибути посол, уже зiбрався добрий десяток журналiстiв.

«Ще б пак, подiя ж неординарна!» – подумав Андрiй.

Вiдверто кажучи, працювати репортером хлопець не любив, та й репортажi не дуже в нього виходили. От i був «засланий» шефом, Борисом Едуардовичем, на цю «каторгу», чи то пак – на пiдвищення квалiфiкацii.

* * *

Тим часом у iншiй частинi аеропорту високий русявий парубок стояв, обiймаючи свою наречену. Знаете, як у тих прощальних сценах у кiно. Вiн – трохи повненький вайлуватий красень iз зализаним набiк чубом, у стильних джинсах та сорочцi у смужку. Вона