Чаша

Олександр Скороход

Книга, яка перед Вами – написана саме для Вас! Для того, аби почастувати чарiвним напоем iз „Чашi” та провести стежками неосяжного „ВСЕСВІТУ”. Повiсть „Чаша” – напiвпоетична, пригодницька iсторiя про подорож студента-медика Максима у пошуках Вiзантiйськоi релiквii – „Чашi”, захованоi у Кримських горах. Якi перепони чекають на хлопця, чи вдасться йому знайти скарб? І що принесе знахiдка? Всi вiдповiдi – у „Чашi”, на самому ii денечку.

Олександр Скороход

ЧАША

Маленька повiсть

Вiтер розгорнув книжку й почав гратися ii сторiнками, аж поки не зупинився на перших рядках третього роздiлу.

Де е початок, де кiнець – Вам скаже, мабуть, i дитина.

А золота де середина —

Не кожен визначить мудрець.

Нiщо початком е всього, Кiнець – то все вже означае, Лиш середина «е» i «мае»,

Вона життя й лиш мить його.

Хто хоче вiдповiдь знайти, В серцi чиiм вогонь палае, Той вiдшука ii, спiзнае,

Та мае довгий шлях пройти…

Максим згорнув книгу.

З моря вiяв прохолодний вiтерець, зеленувато-синi хвилi одна за одною накочувалися на берег, перемiшуючи пiсок i гальку. Разом з ними на серце набiгав смуток. Пiсля позавчорашньоi сварки зi Свiтланою Максим уже не радiв анi морю, анi сонцю.

Сварка була якоюсь дивною, нелогiчною. Вони вже досить давно зустрiчалися i добре знали одне одного. Свiтлана була юристом, двоюрiдною сестрою колишнього Максимового сусiда по кiмнатi в гуртожитку, який уже закiнчив навчання i зараз проходив iнтернатуру. Власне, й познайомилися вони на якiйсь спiльнiй вечiрцi.

Того дня, коли хлопець знайшов книжку, яку зараз тримав у руках, Свiтлана прийшла витягти його в кiно. Побачивши, як Максим щось захоплено читае, вона без тiнi здивування, обнявши його, сказала:

– Слухай, Максе, поки ти тут читаеш у чотирьох стiнах, на вулицi така чудова погода…

– Тут я з тобою, Светiк, цiлком i повнiстю погоджуюся.

Дiвчина вiдiйшла до вiкна, замрiяно подивилася на вулицю i зiтхнула.

– Я справдi повинен це прочитати i не можу пiти з тобою сьогоднi в кiно. Давай завтра?

– Завтра – понедiлок, робота, а пiслязавтра – вiвторок i знову якiсь турботи, а там – вiдпрацювання, стажування, – голос Свiтлани задзвенiв на високих нотах.

– Тодi давай через тиждень?

– Як завжди, Максе, – наступного разу…

– Але ж бажання не можуть завжди збiгатися з можливостями, – намагався фiлософськи зауважити хлопець.

– Так-так, останнiм часом моi бажання не збiгаються з твоiми, – зовсiм не фiлософськи обiрвала його Свiтлана. – Залишайся зi своею книжкою, а я й сама сходжу в кiно.

Вона вибiгла з кiмнати, грюкнувши дверима. Максим хотiв ii наздогнати, але в холi комендант гуртожитку зупинила хлопця, повiдомивши, що йому телефонуе шеф з iнституту.

– Свет, чекай…

– Бувай, – долинуло з вулицi.

«Що за день?!» – подумав Максим, беручи слухавку.

– Дякую, Нiно Григорiвно… Алло, слухаю, Станiславе Станiславовичу…

Максим зiтхнув, проганяючи неприемнi спогади. Вiн приiхав на узбережжя двi години тому й чекав на автобус у селище Гiрське. Зараз, мружачись вiд сонця, юнак дивився на дiйство, що вiдбувалося неподалiк, поблизу скелi, що чимось нагадувала вовка, який вие, задерши пащу.

Хлопець пiдвiвся. Зiбрав речi до рюкзака та попрямував туди.

Поблизу скелi прилаштувався мiкроавтобус, а на ii вершинi крiпили страховку. Трое чоловiкiв одягали спорядження. Невеличкий в'юнкий дядько закликав у гучномовець:

– Панi та панове, гостi сонячного узбережжя! Зараз трое вiдважних молодих людей спробують пiдкорити вершину цiеi скелi. Той, хто першим пiднiме прапор Украiни, який ми там закрiпили, стане переможцем. Усiх охочих перевiрити спорядження нашого спонсора та своi нерви прошу пiдходити до мене. Незабутнi вiдчуття, маса адреналiну – всього за 50 гривень! Переможцю грошi повертаемо!

Незважаючи на чималий гурт глядачiв, охочих дертися на верхiвку скелi не знайшлося.

– А поки ви вагаетесь, нашi хоробрi хлопцi з асоцiацii альпiнiстiв «Авангард» позмагаються мiж собою i покажуть, що зi спорядженням фiрми «Екстрiмспорт» видертися на цю скелю можна просто граюч