Смугастий мов життя

Ганна Ручай

Базована на реальних фактах iсторiя злодiя-рецидивiста радянських часiв, який у юностi потрапив до в’язницi з переконанням, що лише там можна знайти людей, не зламаних ненависною йому системою соцiальних стосункiв. Тюремна епопея, наприкiнцi якоi герой нарештi починае розумiти, що любить свою матiр i одну-едину жiнку, з якою в нього було всього кiлька випадкових зустрiчей на вулицi в рiзнi перiоди життя й за химерних обставин. Спроба проникнення в психологiю героя, котрий свiдомо вiдмовився вiд звичайного життя й обрав самотнiсть як захист вiд зрад, може зацiкавити i людей старшого вiку, й представникiв молодого поколiння.

Ганна Ручай

Смугастий мов життя

Роман

Частина перша

Вiдкiля беруться поганi хлопчики

Коли навчишся бачити, як твiй шлях збiгае за обрiй, як бринить на вiтрi сухою травинкою, що пружно вгинаючись, от-от впустить тебе у безвiсть, мов сонну осiнню кузьку, знизу, з пiтьми, пiдiймають змiiнi голови кровожернi спогади.

Ти ще не боiшся iх, ти спокiйний i свiдомий скорого завершення земних мандрiв. Хтось iз нас уже бреде собi неквапно узбiччям, залишаючи невиразнi слiди на курявi, та з нещирою iронiею поглядае на iнших, тобто на такi самi роздовбанi «жигулята» й «тракторцi», що торохтять ледь попереду, а хтось iще зухвало, не озираючись, крокуе бiлою смугою й тiльки ледь здригаеться вiд гарячого подиху, коли чужi долi з гулом i свистом переганяють його на iномарках. Але й до того, й до iншого спогади однаково невблаганнi. Що далi ти йдеш, то ближче вони пiдкрадаються. І коли нарештi обступлять так, що нi дихнути, нi поворухнутися в щiльному колi образiв минулого, здавалося, забутого, – починаеш упiзнавати голоси ЗВІДТИ в кожнiй випадковiй фразi, у кожнiм вигуку серед юрби.

І мимоволi сходиш з узбiччя в гарячий курний бур’ян, аби зiрвати двiйко здичавiлих яблук у нiчийому нинi, а колись колгоспному саду…

Виявляеться, ти просто сидиш на високiй межi, по колiна в ще доволi свiжiй i по-лiтньому запашнiй травi. Тiльки й хотiлося – вловити запах дитинства, сонячноi волi без тягаря чужих провин на власному сумлiннi.

А цi набридливi голоси рвуться i рвуться у твою, здавалося б, сьогоднi таку порожню, таку сонячну свiдомiсть:

– Не, ну ви подивiться на них! Хiба ж це дiти?! Та тут через одного – тюрма плаче…

«Тюрма не плаче, жiнко, тюрма смiеться i спiва», – сказати б iй, так який сенс? Хiба вона змiниться вiд чиiхось там слiв?

Якщо перефразувати жартома слова класика, то вийде: «Всi гарнi вчителi схожi один на одного, а кожен поганий – поганий по-своему…». І все-таки не смiшно.

Хлопчики, напевне, десь класi в сьомому…

Саме таким вiн i починав…

А цi дiти тiльки й того, що яблуками кидаються. Нi щоб акуратно складати в дбайливо розставленi на травi ящики. І не знайдеться, мабуть, тут жодного такого серйозного i строгого барабанщика, гiдного путiвки в Артек, яким був Геник до приiзду в це трикляте мiсто!

…Вiн плакав цiлу дорогу, як нiколи в життi. Такi великi сльози, такими рясними потоками нiколи ранiше не лилися по його щоках. Нiякий бiль нi ранiше, нi згодом не змушував Геника ридати, як того дня, коли вiн побачив мiсто свого нового життя…

Свердловськ назавжди залишився для нього найкращим у свiтi. Там жили героi. Не тi, що iх показували в кiно, не командири й чекiсти – iншi, про кого сусiди говорили пошепки. Хлопчаки поглядали на них боязко, а Геникiв батько казав, що тi дядьки «пройшли табори». Це були суворi чоловiки, синьо поплямованi рясним татуюванням, часто й зi шрамами, всi як один просмаженi чи то сонцем, чи пекучими вiтрами, посiченi зморшками, в якi пов’iдалася чорна або червоняста пилюга ближнiх i дальнiх шахт, – нiби з пекла вирвалися. Змалечку Геник вiдчував побожний жах перед ними.

Вони говорили власною, хоч i мало зрозумiлою дiтям, але дивовижною мовою, котрою могли поставити на людинi незмивне тавро. І головне – Геникiв батько був для них «своiм», бо десь-то й колись вони всi працювали плiч-о-плiч – «вольний» i «хiмiк». І було в цьому похмурому братерствi для Геника щось вище за звичне – пiонерське й комсомольське… А признатися в цьому вiн не мав пра