Мамай i млин

Павло Курило

Чорна загроза #1

Чи навiдували вас чужi сни? Чи валилось все з рук? Чи боялись ви приходу ночi? Чи пропадав у вас час? А уявiть, що таке вiдбуваеться з цiлим селищем. Козак Мамай, захисник Роду, береться за справу. Дуже скоро перед ним постають привиди минулого, мiжзоряноi вiйни людства i негуманоiдноi раси Чорних. Історiя вiдбуваеться через декiлька рокiв пiсля подiй, описаних у книзi "Нiчний флангер".

Павло Курило

Мамай i млин

Крислатий старий дуб простяг свое гiлля над братом. Мiцне листя пишноi крони давало затiнок i заспокоення тому, хто сидiв унизу. Шурхiт вiтру мiж гiлками пестив слух того, хто сидiв у тiнi… Спина ледь втомленого опиралась на вузлувату кору. Вiн усмiхався у вуса й був вдячний братовi своему за прихисток i притiк живи. Люлька холонула на килимку, комунiкатор сонно моргав вiчком широкосмугового доступу… Вiрний вороний електроцикл стояв у соковитiй травi, пiдставивши боки сонцю, – пасся, заряджався вiд променiв Ярила. Вiд пiднiжжя потужного дуба вiдкривався просторий лiтнiй виднокiл. Ластiвки жебонiли на дротах, що тяглись вiд вiтряноi електростанцii до недалечкого хутора. Нитки електромережi, здiймаючись i опадаючи, тяглись над полями, летiли над лiнивою рiчкою i зникали тонко у маревi лiта десь у кронах яблунь при хуторi. Хутiр звався Борiвчаки. Борiвчани ж славились своею спокiйною вдачею, вмiлим господарюванням i бiо-фабрикою з виготовлення неймовiрно смачного яблучного та сливових джемiв. Не можна було назвати хутiр малим, та й великим також, – дванадцять коминiв, ото й усе. Та ще пара сиротливих хат, у якi так i не повернулись мешканцi, iх вiдiбрала недавня жорстока вiйна.

Мамай сидiв розслаблено, спокiйно. Характерник частину своеi свiдомостi вiдпустив у вiльнi мандри. Його чуття розтiкались навсiбiч, нiби вiялом з туману i свiтла. Пульс живого вiдчутно бився в повiтрi водi й травi, трохи далi мутнiло щось поки невиразне, щось млосно запаморочливе, тривожне. З цим i доведеться розбиратись. Ну нiчого, з Божою помiччю, та й козацькою шаблею i не в такому розбирались. У глибокому небi прогуркотiв грiм – навчальна козацька чайка перейшла звуковий бар’ер. Близенько засюрчав коник-стрибунець.

Дивлячись на козака, важко було визначити його вiк: вже не молодий, але до старостi ще далеченько, добре збитий, з мiцними руками й сильною спиною. Короткi вуса i русий оселедець не мали й натяку на сивину. Тонкий прямий нiс, очi з лукавинкою. На легку лiтню сорочку зi скромною вишивкою був накинутий оксамитовий жупан з терморегулюючою пiдкладкою. Цупкi й легкi шаровари темно-синього кольору, мiсцями потертi, були заправленi у замшевi чоботи, скроенi на манеру вiйськового взуття. За поясом ховались дрiб’язки, металокерамiчний нiж, запасна енерго-батарея до пiстоля, трави до люльки, i ще щось, розiпхане по кишеньках, незрозумiле для нас, та важливе для характерника. Довгий подорожнiй цiпок стримiв увiткнутий в землю, придивившись до нього уважнiше, можна було зрозумiти, що тонкi сегменти з’еднань i комбiнування рiзних матерiалiв у його структурi приховують щось бiльше, анiж можна угледiти з першого погляду.

Мамай взяв до рук потерту легку кобзу з композитних матерiалiв, торкнувся струн. Неголосне мелодiйне бринiння почало спливати поки що розрiзненими натяками на мелодiю, шматочок однiеi легко видозмiнювався, перетворювався на iншу. Не одна дiвчина дивилась на Мамая iншими очима, зачувши чарiвнi акорди кобзи. А коли козак затягував якоi пiснi, то дiвочi серця, полоненi приемним густим, ледь хриплуватим голосом, танули не гiрше воску у свiчцi-громницi.

«Ще трошки зачекати», – подумав козак. «Цiкаво, хто це буде, хлопець, що утирае льняним рукавом пiт, дiвчина з розпашiлими щоками, що не смiе глянути у очi? Хе-х, почекаемо, усьому е свiй лад i час». Забринiла мiдно струна, стривожила бджолу.

Староста Свиря Вовкун дивися з-пiд кошлатих сивих брiв на мальви за тином, задумався. Рiзке клацання поливалки примусило його здригнутись. «Ох, щоб тобi. Нерви щось не того… Гм, а ще треба задати в програмi поливу бiльший iнтервал, i перевiрити прогноз, нiби то дощем пахне, чи не пахне, нев