Нiчний флангер

Павло Курило

Чорна загроза #1

Подii оповiдання вiдбуваються в паралельнiй реальностi, де Русь залишилась унiкальною сильною державою i розвинулась без чужоi "допомоги" i чужинськоi релiгii. У цiй iсторii парадоксально переплелись козаки i космiчнi кораблi, мiжпланетнi перельоти i надлюдськi здiбностi характерникiв, вiдуни i iншопланетна загроза, нелюдське зло i героiчна самопожертва.

Павло Курило

Нiчний флангер

– А ще, пам’ятаю, був випадок, продовжував Славко, – сотник сiверських оглядав периметр. Дивиться вiн значить, а вже й сутенiе наверху. Розвернув перископ на захiд i, треба ж такому статись, натрапив на мар-морру. Як вона там опинилась, нiхто не знае. Та й на додачу в саме око ii глянув. Будь вона неладна.

Славко багатозначно потягнув закатараченим носом.

– І що? – байдуже буркнув вiчно всiм невдоволений Марко. Йому вже достатньо набридли небилицi, якi зi нудьги оповiдав Славко.

– Та що, що, похолодiло в бункерi, i насилу вiдiрвали сотника вiд окуляра. Пiв голови промерзло в кригу! Кажуть, волосся обсипалось, нiби кришталевi голки. Одразу ж помер пiсля того нещасний.

– А чого пiв голови?

– Перископ бункера був слiпий на один окуляр, вже не новий, сам знаеш, як сiверських накрило свого часу.

Марко тiльки зiтхнув i зiтнув плечима. Краще вже Славковi оповiдi, нiж iнфа з фронтiв. Там також байочок вистачало. Славковi ляси були хоч трохи ближчими до реальностi, нiж пропаганда вiйськового мiнiстерства.

– Сiверських шкода, там i мiй дядько був. Славний чолов’яга. В чорножупанних ходив, уявляеш? – Славко посовався в скрипучому крiслi зв’язкiвця i зиркнув на монiтори. Було спокiйно.

В тутешнiх краях майже не чулось вiдгомону боiв. Лiнiя фронту розповзлась пунктирною змiею, охоплюючи своiм тiлом зранену виснажену землю. Найближче кiльце ii тiла було в кiлометрах ста звiдси. Та часом i сюди доходили сили неприятеля. Стрiлець Марко вiдповiдав за вогневий комплекс дзоту. Нормальний загалом хлопець, от тiльки похмурим був занадто, нiби щось випекло юнацьку iскру в його очах. Звичкою його було обмацувати через рукав сорочки протез шуйки (лiвоi руки), хоч сам вiн цього й не помiчав. Видавало в лiвицi протез тiльки ii колiр, та цифрово-буквеннi маркери технiчних вузлiв, захованих пiд синтетичною шкiрою. Скидались тi маркери на дивне бiле тату, чи незвичнi шрами. Зачепило його рикошетом льодяноi голки. Казав що й не болiло навiть. Вiдун зреагував швидко, перетягнув козака з впевненим спритом, натис на схованi нервовi вузли. І наклав на культю наномедичний пакет. Болiло потiм, болiло те чого вже не було. Та й з тим вiдун дав раду. Не в перше вже козакiв пiдiймав i до i пiсля бою. Було часто набагато гiрше й важче. Надивився вже, тому й сивий ходив вiдун, хоч i молодий. Чудно було дивитись як марко пiд’еднуеться до пульта керування. Лiва рука його, в спокiйному станi була нiби просто рукою, але в тi моменти переставала бути людською, – розчепiрювалась пластинчастим вiялом, утопала пiд’еднаннями в метал гнiзд, i зливався Марко з машиною, починав вiдчувати комплекс як свою незвичну титанiчних розмiрiв i бойовоi мiцi руку, уподiбнювався до грiзного Перуна. Але в такi вечори, як нинiшнiй, стрiлець лiниво слухав оповiдi Славка, i потягував чай з материнки i м’яти.

– Славко, слухай, а як то твiй дядько потрапив до чорножупанних?

– Та як-як, вправний був боець мiй дядько, родовий кшатрiй яких мало. Не часто бачився я з ним, вiн все своiх синiв навчав мистецтва бою. Не мав на iнше часу. Та й пожив не так багато. Певно вiдав про шлях свого життя земного, передав синам все що знав, перш нiж вiдiйти на луки Сварожi. Пом’янемо його душу, хай допомагае нам силою Перунового полку.

– Чорножупанникiв я поважаю, Славко. Славнi хлопцi, ярi до бою i до гулянок. Нiколи нiде себе не шкодують. А що ж, тебе таки нiчого не навчив дядько?

– Та, – махнув рукою Славко, – дещо показував, тiльки нетерплячий я був, i неуважний до того. Думав голiруч не прийдеться собi торувати шляхiв. От тому все бiльше в залiзi копирсався, комп’ютери мучив так, що аж з димом йшли. От i сиджу тепер на