Слiпучi катастрофи. Пентадрама жiнки

Неля Шейко-Медведева

«Слiпучi катастрофи» – це п‘ять коротких повiстей про рiзних жiнок – сумирних, домашнiх Єв, якi над усе прагнули банального жiночого щастя. Та коли життя влаштовуе iм несподiванi катастрофiчнi сюрпризи, вони вiдкривають у собi войовничу Лiлiт i змiнюються до невпiзнання. Читати цю книжку – все одно що дивитися в дзеркало й знаходити в ньому свое вiдображення. Можливо, навiть не одне.

Неля Шейко-Медведева

Слiпучi катастрофи

Пентадрама жiнки

«Дуже боляче, коли тебе не люблять, сказала вона, вiд цього людина стае злою. Покажiть йому, що ви його любите! Спробуйте! Будь ласка!»

    Юстейн Гордер. Дочка циркача

«Життя навчило мене чекати, що буде далi. Скiльки всього вiдбувалося рiк за роком, iнколи з однiеi години до другоi! В очiкуваннi слова КІНЕЦЬ iнколи таке могло навiдбуватися, хороше й погане, наче хороше, а потiм усе заплутувалося… Як тут розiбратися? Доводилося чекати, що буде далi…»

    Тонiно Бенаквiста. Малавiта

Композицiя iз засушених квiтiв

Бабине… Найпишнiше, найщедрiше… лiто пiсля лiтечка… Милуюся ним з вiкна, запитую себе: – А дiдове коли? Пiсля бабиного? – i зiтхаю: – Нема для дiда спецiального лiта, за яким розпочинаеться осiнь, а за нею зима. Нема й нiколи не було! Лише баби бредуть i бредуть листопадами, лише вони змагаються зi стужею та вiхолами. А для дiдiв нема нi осенi, нi зими, а е лише весна i лiто. Дiд i до ста рокiв лiтнiй, до могили жених.

Прикро, що чоловiки великодушно причинили своiм перевесницям окрайчик лiта, наче межу провели, до якоi вони провадитимуть iх, а далi… Прямуйте самi, а ми повернемося в свое лiтечко, а то й весну, щоб знову обсiятися – раптом щось зiйде, а там – смерть з косою…

А може, ми самi поклали ту межу? Самi вигадали собi це останне, невимовно гарне лiтечко?

Клени за вiкном, наче вогненнi гейзери, а каштан уже побурiв, посмутнiв… Знехотя ловить зашкарублими лапами бiлi павутинки, що мов прочахлi променi сонця, котре ще освiдчуеться землi в коханнi, проте без шалу, як чоловiк вiрнiй дружинi на золотому весiллi. Меланхолiйно перебирае разом з притомленим вiтерцем першi опалi листки, так, наче розкладае якийсь пасьянс, або ж вибирае з-помiж них найкрупнiшi, найпривабливiшi для композицii, задум якоi вiдомий лише йому.

Вологе, коротко пiдстрижене волосся Євгенii також палахкотить, бо вчора iй спало на думку, що негоже ходити з iнеем на скронях такоi розкiшноi осенi, яка ще триватиме й триватиме, i вона купила собi тюбик фарби «червоне золото». А ще хотiлося iй подивувати Адася, щоб той сказав: «Ти – як лисиця-вогнiвка», – й мiцно обiйняв ii.

Адась ще в п’ятницю подався з приятелями на дачу – невелику, зате стильну, спроектовану Гнатом Любенком, молодим архiтектором i давнiм другом, пiд вiкнами якоi буйно квiтують жовтогарячi жоржини вперемiш з дрiбненькими хризантемами, котрi тiль-тiль розплющують очка. А Євгенiя зосталася в Киевi, щоб пофарбуватися i вимудрувати на понедiлок композицiю з засушених квiтiв на виставку, котру затiяла Андрiяна – ii гуру з iкебани, редакторка популярного журналу «Золота пора» (для пань елегантного вiку) й найближча подруга.

«Адась уже повернувся з рибалки й готуе юшку. Коли вона доспiе, гостi вiднесуть казанок в альтанку, оповиту диким, вже пурпуровим виноградом i розiллють його «шедевр» в глинянi полумиски. Адась визнае лише керамiчний посуд вiд народних майстрiв. Шинку, сьомгу, огiрки-помiдори вони вже покраяли, горiлку вийняли з морозильника й причастилися «по маленькiй». Ярослав Курчик, заступник Адася, пiдкидае в мангал зволоженi скiпки, щоб шашлик не смажився, а вудився. Ярема Барановський, сидячи неподалеку на ослонi з рiзьбленими нiжками, з глибокодумним виглядом смокче люльку, а Любенко спiвае йому: «Ой, пiд вишнею, пiд черешнею стояв старий з молодою як iз ягiдкою», – бо Ярема навеснi одружився втрете з дiвчиною, молодшою за нього на тридцять рокiв.

Любенко був одружений лише раз, навiть повiнчаний у Володимирiвському соборi, але невдовзi його повело до iнших жiнок, i зараз вiн живе чи не з шостою… колись казали «коханкою», а тепер «цивiльною дружиною». Любенкiв