Коли розум спить

Наталiя Лавленцева

Хтось потребуе багатослiв’я та великих лiтературних форм, аби донести до читача своi думки. А комусь достатньо однiеi сторiнки оповiдання, аби перевернути ваше уявлення про свiт. Саме до таких авторiв належить талановита письменниця Наталiя Лавленцева. Чи знаете ви, що коту набагато простiше стати дзен-буддистом, анiж людинi? Невже собачий погляд на свiт вiдкрие нам власнi потаемнi думки? Та звiдки взялося в людства одвiчне прагнення безсмертя, i на що ми готовi заради цього бажання? Зазирнiть у несподiване потойбiччя разом з ошелешеним героем, та пориньте у дивну подорож стежкою пiдсвiдомостi. У той час, коли розум спить…

Наталiя Лавленцева

Коли розум спить

Дiлися своiми знаннями.

Це шлях до безсмертя.

    Далай-Лама

Уманчанин Степан Поприхата поспiшав додому зануреним у нiч Софiiвським парком. Повертався вiд свого друга Сашка, до якого забiг пiсля роботи, аби вiдзначити народження Сашкового онука. У сорок з лишком – отакий подаруночок вiд старшого сина. Зробив дiдом.

– От, Степане, сиджу я тут з тобою, iм, п’ю. Завтра йду на роботу. А потiм до сина зайду – а в нього дитятко мале в хатi. Моя кровиночка теж.

Сашко показував своiми дебелими, просмаленими мазутом авторемонтноi майстернi руками, яка ж оце мала нова душа оселилася у свiтi. І продовжував жестикулювати, дедалi ширше й ширше розводячи руки з розчепiреними пальцями.

– Усе крихiтне, вушка маленькi, очки, маленькi рученятками дiда за носа вхопить. Наче така дрiбнота – а от скажи… От скажи, Степане! Кому я на всiй землi ще треба, як не оцiй дрiбнотi? Хто буде слухати моi дурнi байки про риболовлю, кому я рогатку з горiха вистругаю, на велосипедi iздити навчу – i хто потiм згадае про мене? Що жив такий собi дiд Сашко, i без нього свiт уже був би не такий. Цiлий свiт, розумiеш! Був би не такий! – засмаглi руки розкинулися якнайширше, охоплюючи невидимий повiтряний шар.

– Коли потiм? – поклавши виделку на заставлений недоiденими голубцями й варениками стiл, витрiщився Поприхата.

– Ну потiм… Коли вже не стане мене. Й життя мого, нiкому не потрiбного. Чи ти думаеш – ми вiчнi?

– Та що ти верзеш! Що ти вигадав, iй-богу! Як так – нiкому не потрiбного? А я?

– О! Ти! – розсмiявся друзяка. – За тебе!

– Ну давай.

Дзинь.

– Ти закусюй, закусюй. Он Маруха моя скiльки наготувала. Аби лиш нам з тобою не за голими чарками сидiти. Салко копчене бери, сам коптив.

– Ага. Йти вже менi треба, бо на роботу завтра.

– О! За роботу!

Дзинь.

– І на коня!

– На коня…

Дзинь.

– Ти як добиратимешся? Може, таксi викликати?

– Та навiщо воно. Зараз вийду до зупинки, спiймаю щось. Не проблема.

* * *

Холодне нiчне повiтря пiзньоi осенi не пахне нiчим. Вже опало i перепрiло листя, забравши iз собою гiркувато-горiховi аромати з терпким присмаком диму спалених листопадiв. Останнi айстри й чорнобривцi давно вiдцвiли, спалахнувши жовтогарячими поцiлунками сонця наостанок. Чомусь останнi квiти року завжди жовтогарячi. Наче охолола земля прагне увiбрати в себе останнi краплини сонця, аби подарувати iх людям – на прощання, до наступних сонячних днiв. Завмерле гiлля бiльше не шумить i не перешiптуеться з вiтром, бо немае чим. Дивна пора завершення i пустоти, коли увесь свiт нiби чекае на щось. Те, що впаде з неба i змiнить все навкруги: i колiр, i настрiй, i присмак повiтря.

Зовсiм скоро. Ось-ось.

Машин i людей немае. Софiiвська Слобiдка – тиха околиця Уманi з одноповерховими хатинками й акуратними двориками за щiльними парканами, де влiтку буяють пiвонii та жоржини поруч з огiрками й помiдорами. Осiнь засипае двори волоськими горiхами, а зима – вкривае снiгом i тишею. Десь позаду догоряв крихiтний вогник Сашковоi цигарки, яку той запалив, проводжаючи старого друга до хвiртки. Тут так заведено – проводжати гостей до самоi хвiртки, i ще довго стояти, час вiд часу махаючи рукою, аж поки тi не пропадуть за рогом, минувши старе слобiдське кладовище лiворуч.

Ось i Степанiв силует розчинився у прохолоднiй темрявi.

Чекати на зупинцi автобуса мабуть, не мало сенсу. Хiба що останнiй ще не пройшов, або якiйсь мiжмiський пiдбере. Викликати таксi? Еге ж. Мо