Хурделиця

Володимир Худенко

Уже вiдомий нашому читачевi молодий письменник iз Конотопу Володимир Худенко написав нову цiкаву i захоплюючу книжку «Хурделиця». Хурделиця, заметiль, снiг i холод – це не просто штучний антураж задля якоiсь додатковоi реалiстичностi. Тут i своерiднi дiйовi особи, i навiть певнi знаки-символи. Символи того, що вiдбуваеться в книжцi, i тiеi майбутньоi долi, що уготована не тiльки для мешканцiв невеличкого села в Сумськiй областi, а й для усього людства. Письменник майстерно тримае iнтригу, тож читачi перебуватимуть у постiйнiй напрузi. А на додачу iх очiкуе подвiйна несподiванка. Повiрте, про таке ви навiть i не думали.

Володимир Худенко

ХУРДЕЛИЦЯ

Повiсть

Іринi Козловiй

ВСТУП

(лiто 1979-го)

З далеку, звiдкiлясь аж iз жовтневського боку легкий полуночний вiтер доносив глухi людськi крики та навiть обривки фраз – то жнивували в полях комбайнери, аж до сих пiр з увiмкненими фарами мотались на тiк повнi зерна вантажiвки, а комбайни понуро сунули собi крiзь глупу нiч, комбайнери i шофери перекрикувались, перелаювались мiж собою, пронизливо свистiли.

Лисиця оминала тi мiсця. Там болота, гнилiснi, сирi, торф’янистi болота. Заростi лободи з кропивою там хиляться пiд слабим полуночним вiтром, а висохлий очерет глухо потрiскуе, шелестить, росою спадають обридлi чумнi тумани. Там дiм – лисиця прийшла з болiт, але й самi ж болота давно змiнились, з них вийшла волога, вийшла затхла стояча вода, – то люди впились в болота i спили iх. Вони розрили рiвчаки, як кроти, накопали мелiорацiйних каналiв, утнули бетоннi шлюзи з залiзними дамбами, викорчували хащi, столiтне корiння витягли стальними машинами з драговини, мiцне, бiласте, мов тi стлiлi кiстки; люди зiгнали з гнiзд голосне, невгамовне болотяне птаство. Тепер птахiв майже не було, не ширився iхнiй розлогий спiв на всю округу погожими лiтнiми вечорами, i нiзвiдки стало лисицi красти iхнi яйця, тягати iхнiх дрiбних беззахисних дитинчат – пташки пiшли, лишили своi гнiзда – та i нехай.

Нехай би тiльки це. Нехай би вода з каналiв i далi неспiшно плила в водосховище, лишаючи болота, нехай би лиш самi ропухи крили рiзким кумканням лiтнi ночi, нехай би стелились сумнi тумани, густi, прохолоднi, зачумленi, глушили собою далекi свiтання. Нехай би лиш чебрець, кропива, чортополох та грона вовчоi ягоди трiпотiли в поривах осiннього вiтру, ловили бабине лiто. Нехай би узимку снiги устилали болото. Нехай би тiльки це.

Та ж нi – люди пiдходили ближче. Мало того, що iхнi оселi з жовтневського боку давно вже тривожили лисицю – вони там довблись у землi на своiх городах i весною, i влiтку, i восени. Ганяли гусячi стада до першоi канави, «до першого шлюзу» ранками, як тiльки займеться свiтання, а вечорами ще до смерку зганяли назад у село. Людськi дiти iнколи стерегли гусячi зграi цiлими днями, а гуси знай собi гелготали, бо були дурнi i свiйськi. Лисиця патрала гусей, але не так часто, як думали люди. Лисиця знала, що як вона з подiбними iй переловлять чимало гусей, то з села набiжать люди з рушницями й собаками, будуть гуркотiти, свистiти похмурим болотом. Лисиця патрала гусей, але рiдко – лиш коли годувала своiх дiтей, вчила iх полювати. Частiше гусей брали самi ж люди, лише iншi, крали з болота серед дня, невмiло, з криком, розлякуючи тi гусячi зграi на кiлька миль округ. Але навiть вiдаючи про це, сiльськi люди вперто продовжували називати тих непевних крадiiв «рукатими лисицями», хтозна й ок чому.

А як болота пiдсохли, збiднiли, стали безликими пасовиськами, то тi ж самi люди з Жовтневого погнали туди гамiрнi стада рогатоi худоби. Вони спускались згори од ферми, кожен ранок. Пастухи ляскали своiми довгими батогами, пихтiли самокрутками, знову ж таки пiдсвистували. Зганяли колгоспну череду «до третього окопу» на пастiвню. І спасу од них не було нiякого.

Тепер же iхнi поля спроквола пiдповзали все ближче й ближче до краю болiт, а гвалт округ стояв немислимий, од свiтанку до глупоi ночi.

Лисиця брела вздовж лiсосмуги i врештi, круто звернувши, вибрела на залiзничну лiнiю. Тут було тихо, але вiддалiк вже доносився гуркiт потяга, вiн наближався. Інколи лисиц