Зона досяжностi

Олексiй Кацай

Журналiстське сiмейне життя – рiч дуже примхлива. Роман термiново виiздить у творче вiдрядження, так i не почувши вiд Лариси одну дуже важливу рiч. Мобiльний зв’язок чоловiка постiйно поза зоною досяжностi. І це у той час, коли у дружини неприемностi в редакцii, якi зненацька закiнчуються смертями усiх, до них причетних. І потроху це смертельне коло починае оточувати самотню беззахисну жiнку. Але чи беззахисну? І чи таку вже самотню? Адже в цьому електронному свiтi самотнiсть пiд великим питанням…

Олексiй Кацай

ЗОНА ДОСЯЖНОСТІ

Мiсто веде вiйну,

Вiдбивае атаки часу…

    Гурт «Мерi», «Мiсто»

І

Дисплей мобiлки, що лежала на пiдвiконнi, раптом спалахнув потойбiчною синяво-кутастою квiткою, намагаючись розмалювати стеблами тiней стiни кухнi. «Все не так! Енергii знак…» – розпочала було сперечатися дика Руслана, але Лариса швиденько поставила крапку в дискусii, натиснувши кнопку прийому. Руслана замовкла. В мобiльнику теж мовчали.

– Алло… – хрипко видихнула Лариса. – Алло?..

Жодного звуку. Номер не визначався. Не дивлячись навiть на хитромудру пiратську програму, поставлену на телефон Васьком Гребньовим.

Жiнка роздратовано кинула вимкнену трубку на стiл. Знову… Дiстало вже!.. Тут он на роботi заморочки, Роман в процесi жорсткого очiкування, так ще й дзвiнки цi незрозумiлi. Треба буде розiбратися. Опiсля того, як Романовi все розповiсть. От просто зараз!

Але замiсть того, щоб попростувати до спальнi, Лариса знову пiдiйшла до вiкна. За невидимим склом промениста низка лiхтарiв Грюкiвського мосту, витончуючись, пунктирною дугою перетинала агатову гладiнь Днiпра й зникала в нiчнiй темрявi. Начебто на безгучному вiражi зiштовхувалася з нею, аби розсипатися по той бiк небес iскристим безладдям сузiр’iв. Лiворуч вiд дуги простiр ледь туманився попелястим кольором i зiрки з того боку блякли, наче потопали в ньому: звiдти димився свiтанок.

Лариса зiтхнула й, вiдвернувшись вiд свiтанку, поставила поряд з мобiлкою на майже невидиму в пiтьмi стiльницю фiлiжанку вичахлоi кави. Свiтла вона так i не стала вмикати. Особливо тодi, коли голою примарою ковзнувши до спальнi, забралася пiд ковдру i впритул наблизила очi до Романа, намагаючись роздивитися любi, пом’якшенi сном, риси обличчя.

Риси й дiйсно були м’якими. Майже дитячими. Навiть не вiрилося, що вони миттево можуть твердiти й гострiшати, мов небезпечнi леза. У Громки й в десантурi його улюбленiй прозвисько таке було – Лезо. Сам розповiдав.

– Ну, оповiдай… – ледь ворухнулися шорсткi губи й Лариса злякано здригнулась: за усi роки подружнього життя (двiчi подружнього, якщо чесно) вона так i не звикла до чуткостi чоловiчого сну.

– Дурнику! – вiдсахнулася й ледь ляснула його по лобу.

Оголенi груди плавно колихнулися, а Роман вже припадав до них i лоскотав, i муркотiв, наче велике ласкаве кошеня. Чи маленький тигр.

– Давай, давай, колися!.. Я ж ще з учора побачив, що в тебе щось не тее. Он вже й вночi заснути не можеш. Сновида! Хоча, здаеться, я все зробив для того, щоб ти спала, мов убита.

– Розпусник! – трохи вiдсторонилася Лариса i вже вдруге, але тепер ласкаво-ласкаво, ляснула його по лобовi.

А потiм перекотилася на бiк i притиснулась до Романа усiм тiлом.

– Хто це тобi ночами надзвонюе? – миролюбно запитав той, пестячи темно-каштанове волосся дружини. – Герой-коханець?

– Мого героя звуть Роман, а коханця – Вовк, – вiдповiла Лариса йому в тон. І трохи посерйознiшала: – А загалом, бiс його знае. Вже дня зо три телефонують i мовчать у трубку. Мабуть, жартують так… – І напружилась.

Зараз. От просто зараз. Врештi решт, Громка мае право це знати. Врештi решт, вiн, Громка, мае до цього певне вiдношення.

Лариса нервово посмiхнулася лише куточками губ, набрала повнi груди повiтря i… i зненацька сказала зовсiм iнше. Вiрнiше, запитала.

– Ти ж Гребньова знаеш?

– Дженджика отого вашого? Так i радий був би не знати та не помiчати, але це не е можливим. Бiльш пiстрявоi та липучоi особи годi й шукати.

– Отож. Пiстрявий. Липучий. Зараз, здаеться, вiн до Маши прилип – не вiдiрвеш. За iдейними, каже, мiркуваннями.

«Машею» в iхньому середовищi незло