Життя у позику. Мансарда мрiй. Іскра життя (збiрник)

Ерiх Марiя Ремарк

Юрiй Павлович Винничук

Рiзнi часи, рiзнi люди, рiзнi життевi обставини… Але для Ремарка i його героiв поряд завжди була вiйна – як передчуття, як сувора дiйснiсть, як болючий спомин. Вона трощила долi, безжально позбавляла iлюзiй, крала батькiвщину, родину, надiю… Але що жорстокiшими були випробування, то бiльше цiнувалися вiдвага й мужнiсть, незнищенна жага до життя. І навiть у найтемнiшi часи не згасало полум’я самопожертви, справжньоi дружби, щирого кохання…

Ерiх Марiя Ремарк

Життя у позику

Мансарда мрiй

Іскра життя

Життя у позику

1

Клерфе зупинив авто на заправцi, перед якою було розчищено снiг, i посигналив. Ворони, що кружляли навколо телефонних стовпiв, зняли гучний вереск, а в маленькiй майстернi на заплiччi хтось клепав молотком бляху. Врештi гуркiт стих, з будiвлi вигулькнув хлопчина в червоному светрi й окулярах у сталевiй оправi.

– До повного, – сказав Клерфе й вийшов.

– Бензин «Супер»?

– Так. Чи можна ще десь тут перекусити?

Хлопець показав великим пальцем через дорогу.

– Навпроти. Нинi на обiд iхня фiрмова страва – свиняче колiно з квашеною капустою. Зняти ланцюги?

– Навiщо?

– Там вище шосе закрижанiло ще сильнiше, нiж тут.

– До самого перевалу?

– Перевалом не проiдете. Вiд учора його геть засипало. Таким низьким спортивним автом ви не маете найменших шансiв.

– Нi? – сказав Клерфе. – Ти починаеш мене iнтригувати.

– Ви мене також, – вiдбрив хлопець.

Ресторацiя в готелi просякла запахом старого пива й довгоi зими. Клерфе замовив вуджений яловичий окiст, хлiб, сир i карафку бiлого швейцарського вина. Попросив офiцiантку занести йому iжу на терасу. Назовнi було не дуже зимно. Розлоге небо мало барву тирличу.

– Може, облити ваше авто зi шланга? – запитав через дорогу хлопець. – Щоб я скис, коли йому того не бракуе.

– Не треба. Протри тiльки вiтрове скло.

Авто довго не було мите, i це впадало у вiчi. Буря замiнила червоний прибережний пил Сен-Рафаеля на капотi та крилах на батиковий узор, сюди додалися вапнянi бризки з калюж на шосе центральноi Францii, а також болото, яким затраскали авто заднi колеса незлiченних вантажiвок, коли вiн iх обганяв. «Навiщо, власне, я приiхав сюди? – роздумував Клерфе. – На лижви й так уже запiзно. Спiвчуття? Спiвчуття – кепський товариш подорожi, та ще гiрший у ролi мети. Чому я не iду до Мюнхена? Або до Мiлана? Але що б я робив у Мюнхенi? А в Мiланi? Або деiнде? Я втомлений. Утомлений сидiнням на одному мiсцi та втомлений прощаннями. А може, я тiльки втомлений необхiднiстю ухвалювати рiшення? Але на що я мав би наважитися?» Вiн допив вино й повернувся до ресторацii.

Дiвчина за прилавком мила келихи. Опудало козулi дивилося непорушно скляними очима понад ii головою на рекламу якоiсь цюрiхськоi броварнi на протилежнiй стiнi. Клерфе витягнув з кишенi плескату пляшку в шкiряному футлярi.

– Чи можете менi наповнити ii коньяком?

– Курвуазье, ремi-мартiн, мартен?

– Мартен.

Дiвчина почала чаркою вiдмiряти коньяк. Клерфе попросив ще дати двi пачки цигарок i розрахувався.

– Це кiлометри? – запитав хлопець на заправцi, показуючи на спiдометр.

– Нi, милi.

Хлопець свиснув.

– Що ви робите в Альпах? Чому, маючи таке авто, ви не на автобанi?

Клерфе зиркнув на нього. Блискучi скельця окулярiв, кирпатий нiс, прищi, вiдкопиленi вуха – iстота, яка щойно змiнила меланхолiю дитинства на всi помилки напiвдорослого стану.

– Не завжди треба робити те, що правильно, синку. Навiть коли це усвiдомлюеш. У цьому може iнколи полягати чарiвнiсть життя. Розумiеш?

– Не, – вiдказав хлопець, шморгнувши носом. – Але телефони аварiйноi допомоги знайдете уздовж усiх перевалiв. Якщо застрягнете, достатньо зателефонувати. Ми вас витягнемо. Тут е наш номер.

– Ви не маете вже сенбернарiв iз пляшечками горiлки на шиi?

– Не. Коньяк надто дорогий, а собаки зробилися надто бешкетними. Самi випивали алкоголь. Для цiеi мети маемо тепер волiв. Здорових волiв для витягання авт.

Хлопець, зблискуючи окулярами, витримав погляд Клерфе, який укiнцi сказав:

– Тебе тiльки менi сьогоднi бракувало. Альпiйський мудрагель на висотi