Небо, повне зiрок

Олег Авраменко

Минуло вже чотири сторiччя вiдтодi, як було вiдкрито шлях до iнших зiрок. Проте людство й далi залишаеться в полонi Сонячноi системи, змушене або тiснитись на перенаселенiй Землi, або ледь животiти на холодному Марсi. У Великому Космосi чимало придатних для життя планет, але дiстатися до них пощастило лише небагатьом обраним. Таких людей, здатних пройти через пекло гiпердрайву, називають резистентними. Один з них – капiтан вантажного корабля «Кардиф» Ерiк Мальстром, якому судилося змiнити майбутне всiеi людськоi цивiлiзацii.

Олег Авраменко

Небо, повне зiрок

Фантастичний роман

Роздiл 1

Новачки

Я вже й забув, яке небо на Марсi – брудно-сине, майже сiре, вкрите жовтавими перистими хмарами. Я вiдвикнув вiд тутешнього розрiдженого повiтря, сухого колючого вiтру i жорстокого холоду, що проймав аж до самих кiсток. Але найнеприемнiшим був всюдисущий марсiанський пiсок, який миттю забився пiд одяг i зарипiв у мене на зубах, щойно я вийшов назовнi через пасажирський люк шатла й зробив кiлька крокiв униз по трапу.

Марс залишався Марсом – суворою, неприязною планетою. За п’ять сторiч тераформування його вдалося пристосувати до людського життя, але перетворити на квiтучий, благодатний свiт виявилося не до снаги. В результатi вийшла така собi сумiш Сибiру, Сахари й Гiмалайського високогiр’я.

Слiдом за мною по трапу спустилася Курiнна. Їi струнку постать щiльно огортав утеплений кiтель з електронагрiвом, тому, на вiдмiну вiд мене, одягненого в звичайний мундир, вона почувалася цiлком комфортно на холодному марсiанському вiтрi. Ми разом дивилися на невеликий бiлий гравiкар з широкою зеленою смугою вздовж корпусу, що саме вiдчалив вiд будiвлi космопорту i швидко помчав над лiтним полем, прямуючи в наш бiк.

Я згадав той день, коли на такому ж шкiльному карi (а може, й на цьому самому) мене, чотирнадцятирiчного хлопчиська, пiдвезли до орбiтального шатла й представили капiтановi корабля «Амстердам» Гiльермо Лопесу – моему першому командировi. Пiд його орудою я прослужив до двадцяти рокiв, потiм Лопес перевiвся в Дослiдницький Департамент, i капiтаном «Амстердама» став старший помiчник Бережний, а я посiв його мiсце другого пiлота i старпома. Втiм, на цiй посадi я пробув недовго, лише три з половиною роки, пiсля чого здiйснив черговий кар’ерний стрибок i отримав пiд свое командування корабель «Кардиф». І ось тепер настала моя черга приймати новачкiв.

– П’ятнадцять рокiв не була на Марсi, – задумливо промовила Курiнна. – Вiдколи закiнчила школу. А ти, кеп?

– Тринадцять, – вiдповiв я. – Також пiсля школи. І нiколи не хотiв повернутися.

Ми обмiнялися розумiючими поглядами. Мало хто з випускникiв Марсiанськоi Зоряноi Школи мав теплi чи бодай ностальгiчнi почуття до своеi альма-матер. Сiм рокiв навчання в нiй були аж нiяк не найкращою порою нашого життя. Школа вiдiбрала в нас дитинство, i цього ми iй вибачити не могли. Та це зовсiм не означае, що ми шкодували про минуле. Якби можна було повернути час назад i заново прожити шкiльнi роки, то особисто я залишив би все як е. Іншi, гадаю, вчинили б так само.

Гравiкар зупинився, i з нього вийшло трое пiдлiткiв у кадетських формах – два хлопця та дiвчина; в руках вони тримали валiзи з особистими речами. А супроводжував iх, на мiй превеликий подив, той самий капiтан Лопес. Пiсля його переходу в Дослiдницький Департамент (або, скорочено, Досдеп) ми бiльше не зустрiчалися: «Амстердам» перевели на найдовший колонiальний маршрут, до планети Есперанса, а Лопес мiсяцями пропадав у далеких експедицiях, i так уже склалося, що нашi шляхи жодного разу не перетнулись. Зате, як i ранiше, в iнформацiйних мережах Землi та iнших планет регулярно з’являлися його новi статтi з астрофiзики. Причому особливо шукати не доводилося – всi провiднi унiверситети неодмiнно вносили iх до своiх каталогiв найважливiших новинок. Капiтан Лопес був не лише астронавтом, але й знаним науковцем.

Мене вразило, як сильно вiн постарiв за цi роки – його постать втратила колишню виправку, набула огрядностi, обличчя вкрилося густим мереживом зморшок, а з-пiд форменого кашкета вибивалося геть уже