Зiркоходи

Вiталiй Геник

Вони – зiркоходи. Першопрохiдцi мiжзоряних шляхiв. Першовiдкривачi невiдомих свiтiв, химерних i незрозумiлих людинi. Вони першими стикаються з таемницями космосу й чужих планет. Намагаються розгадати заплутанi загадки незнайомого життя. Вiднайти в мертвих безкраях Галактики iскри iншого розуму.

А десь там, за сотнi парсекiв, лине навколо Сонця Земля. Зеленi лiси й жовтi пустелi, блакитнi льоди й смарагдовi океанськi простори, бiлi шапки гiр та зеленi обруси степiв. Рiднi й коханi люди. Дiм. Батькiвщина.

Задля всього цього вони вiдходять у космiчний холод i невiдомiсть. Терплять скруту й смертельнi небезпеки. Повсякчас ризикують життям. І повертаються – з усвiдомленням, що iх чекають, що iхнiх нових знань потребують, що без них не буде поступу людства.

Вони – зiркоходи. Ця оповiдь – скупа iлюстрацiя iхнього суворого повсякдення.

Вiталiй Геник

Зiркоходи

Науково-фантастична повiсть у оповiданнях

Роздiл І. Кладка над прiрвою

Вiтаю, Олю!

Якщо ти читаеш цi рядки, значить, – одне з двох. Або «Голiаф» з iмформкапсулою розiйшлися у просторах – i тодi ймовiрнiсть потрапити на Землю пiд великим питанням. Або ж усе гаразд, – моi поневiряння закiнчилися щасливо, i скоро ми побачимось. Чи не побачимось – може ж так трапитися, що ти не захочеш бачити мою мармизу пiсля всього, що сталося мiж нами… Каюся, я худобина, i якби мiг зараз повторно обирати мiж космосом i тобою… Ну, що тут скажеш, дурень заднiм розумом багатiе…

Якщо ж послання мое строчиться у вiчнiсть… Гм, тодi вся надiя на спiвчуття якогось чужинського, неземного створiння, хе-хе…

Та все ж я адресую цi нотатки тобi. Либонь, здогадуешся чому, наперекiр усьому. Так, я дуже змiнився останнiм часом – небезпека й непевнiсть у завтрашньому днi перетоплюють душу, мов податливий вiск. Але головне лишилося незмiнним… просто хочу, щоб ти це знала. Байдуже, чи значить це для тебе хоч щось. Зараз менi досить усвiдомлення, що ти десь iснуеш, що ти в безпецi й, сподiваюся, щаслива. І що не забула ще обiцянки при нагодi затопити менi в самовдоволену нахабну пику. Якось це допомагае вiдчувати сув’язь часiв, просторiв i душ.

І потiм – кому ж менi ще писати? Такi послання не випадае надсилати батькам чи геть чужим людям. Першi хвилюватимуться, другим буде однаково. Ти – iнша рiч, вiдомо ж, що вiд любовi до ненавистi… Жартую, жартую – не супся, а краще наберися терпiння. Не виключено, що розповiдь моя буде довгою. Якщо дуже пощастить.

Отже, ми десь у чорта на рогах.

Щось певнiше напишу згодом…

Ситуацiя дещо прояснилася. Ми направду в чорта на рогах, це абсолютно точно.

Оддалiк вiд корабля кипить i вируе червоний гiгант без iменi й звання. Навколо – цiлi хмари зоряних стовпищ, такi густi й слiпучi, що боляче дивитися. Годi виокремити з них опрiчну iскорку – сяйва навкруги значно бiльше, нiж космiчноi пiтьми.

Зазвичай новi свiти вiдкривають астрономи, шлях до них торують автоматичнi станцii, й лише потiм на екзопланети вирушають розвiдувальнi мiсii.

В нашому ж випадку все сталося iнакше. Виннi в цьому не ми, i навiть не навiгацiйна система зорельота, яка, до речi, виявилася цiлком справною. Рiч у самому просторово-часовому континуумi, що учворив iз нами один зi своiх пiдступних жартiв.

Пiсля вiдчалення вiд ксенологiчного стацiонару бiля Денеба, куди ми доправляли пошту й дрiбнi вантажi, нiхто не очiкував жодних сюрпризiв. Наш старий «Голiаф» – колишнiй розвiдник iз надiйним двигуном Глома. Ще жодного разу кораблi цiеi серii не пiдводили – це тобi не модернi непередбачуванi трансери, що не так давно прийшли iм на змiну. І все ж…

Входження в гiпертунель минуло щасливо. А от вийшли ми звiдти аж нiяк не у штатному режимi. Простiше кажучи, нас викинуло у звичну метрику, мов поплавець iз виру. Штурман Лiберман допiру пояснював, що якимсь чином «Голiаф» iз головного гирла кротовини ускочив у бокове вiдгалуження – випадок майже неймовiрний, та бач – вiн випав саме нам!

І тепер ми гадки не маемо, де опинилися. Кiбермозок невтомно скануе довкiлля, однак не знаходить в осяжному просторi жодного