Дороги вольнi i невольнi. Щоденники. 1991–1994

Роман Іванович Іваничук

Видання «Дороги вольнi i невольнi. Щоденники. 1991–1994» структурно складаеться з двох книг: «Благослови, душе моя, Господа!..» та «Мандрiвки близькi i далекi». У них синтезовано жанри подорожнього нарису й полiтичного щоденника, а також активно осмислюються подii минулого i сучасного Украiни.

Перша книга щоденникiв охоплюе кульмiнацiйний перiод боротьби за Украiнську державу. У нiй мiститься величезний пласт iсторичного матерiалу, що стосуеться як бiографii автора, так i долi Украiни, ii провiдних дiячiв, лiтераторiв.

У другiй книзi ii структурним стрижнем е опис подорожей, здiйснених автором упродовж життя. Цi подорожi з iсторii оберненi в сучасне, наповненi публiцистичним матерiалом, е пiдставою для медитацiй, роздумiв i узагальнень про долю Украiни, украiнський нацiональний характер, боротьбу нашого народу за свою свободу, що завершилася створенням власноi держави.

Щоденники е пiдсумком у доробку Р. Іваничука, мiстять його багаторiчну працю документального вiдтворення епохи.

Роман Іваничук

Дороги вольнi i невольнi

Щоденники

1991–1994

© Р. І. Іваничук, 2016

© В. В. Габор, упорядкування, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

Чи вiдкрили початок,

щоб шукати кiнець?

    Євангелiе вiд Томи. Книга перша

Книга перша

Благослови, душе моя, господа!

1

5 вересня 1991 року.

Живемо в добi, коли полiтики або нiчого не знають i не можуть передбачити майбутне, або зовсiм безсилi коригувати хiд iсторii, коли закони випливають iз несправедливих засад, а якщо i справедливими народжуються, то не е чиннi; коли церква, виборсавшись iз приниження i негоцii, виконуе не духовну, а полiтичну функцiю, – тож на допомогу людям, якi потрапили в безвихiдь, а радше впали у зневiру, приходять, немов у середньовiччi, ворожбити, вiдьми й упирi, а теж змодернiзованi види окультних сил – екстрасенси, контактери, iнопланетяни. Можливо, вже десь бродить по нашiй землi новiтнiй Гришка Распутiн…

Парадоксальним е те, що я пишу цi рядки через тиждень пiсля того, як Верховна Рада УРСР проголосила Акт Незалежностi Украiни, i в день пiдняття над будинком украiнського парламенту синьо-жовтого прапора.

Сповнилась мрiя багатьох поколiнь украiнцiв – зруйнованих, знедолених, з’яничарених i уцiлiлих, сповнилась мрiя мого життя!.. Так чому ж не перехлюпуеться через креш моеi душi радiсть, чому я не смiюся, не плачу з утiхи, чому нинi, вихопившись iз натовпу, який на майданi перед Верховною Радою кричав i «слава», i «ганьба», – геть подався з площi осамотнений i скулений, немов побитий пес, – я, депутат украiнського парламенту, член опозицiйноi Народноi Ради, яка виборола для Украiни незалежнiсть, i в незрозумiлому смутку сиджу ось цiлу нiч у своему готельному номерi…

Я врештi збагнув, вiд чого мiй смуток. Гай-гай! Народи Європи в такий безмiр вiддалилися вiд нас, немов тi два азовськi брати, що полишили третього на степовому перепуттi; третього залишили в його нацiональному середньовiччi – з ворожбитами, вiдьмами й змодернiзованими рiзновидами окультних сил, з нечинними законами, сплюндрованою бiльшовизмом землею, з розлiнивленим i пропитим господарем тiеi землi, з ордою непомностi в людських душах – обкраденого – i розбудженого. Виборсуйся тепер сам зi свого середньовiччя, куди тебе загнали жорстока iсторiя i твоi власнi добродушнiсть та довiрливiсть, доганяй своiх лукавих братiв, що покинули тебе на безводдi й безхлiб’i!

Благословилося на свiт: над Киевом iз кокона ночi проколюеться тихий i погожий осiннiй ранок. І цей величний початок першого дня на вiльнiй Украiнi раптом додае менi отухи: нiхто хай не думае, що з якихось там об’ективних причин ми вiдкотилися у своему розвитку на цiлi столiття, – ми таки знаходимося, якщо брати до уваги iсторiю украiнського народу, в нацiональному середньовiччi i мусимо знайти в цiй реальностi найвищий оптимiзм.

Бо, коли б лише припустили, що живемо такi, як е, у пiзньовiччi, за яким неминуче приходить кiнець нацiонального життя, i ми опинилися на митницi з порожнiми торбами, – втратили б потребу працювати i нiколи нiчого не змо