Одного разу на Дикому Сходi

Владислав Валерiйови Івченко

Владислав Івченко (нар. 1976 р.) – украiнський журналiст i письменник, автор кiлькох повiстей та оповiдань, неодноразовий лауреат мiжнародноi премii «Коронацiя слова».

Роман «Одного разу на Дикому Сходi» написаний, за визначенням самого автора, у жанрi украiнського вестерну. Подii розгортаються в Украiнi пiд час Громадянськоi вiйни. За великими скарбами, якi захованi у палацi барона фон Шпiла бiля села Шпилiвка, що пiд Охтиркою, починаеться справжне полювання. Їх хочуть отримати i червонi, й бiлi. Здаеться, здобич уже поруч, але раптом виявляеться, що палац барона охороняе чудовисько – величезний i могутнiй Голем, штучна людина, велетень, зроблений за допомогою ворожiння та кабали вiденськими рабинами i проданий за великi грошi фон Шпiлу. На честь господаря чудовисько називають Шпилем. Вiн шiсть метрiв заввишки, йому не завдають шкоди кулi i снаряди, не кажучи вже про холодну зброю. Але е в нього слабке мiсце – вiн закохуеться…

Владислав Івченко

Одного разу на Дикому Сходi

© В. В. Івченко, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

© ТОВ «Видавництво Фолiо», 2016

Роздiл 1

Втеча

– Копайте собi могили! – крикнув матрос Жникiн i грiзно подивився на полонених.

Широкий степ з уже вигорiлою пiд палючим лiтнiм сонцем травою. Посеред степу стояв вiз, у який було запряжено двое заморених конячок, що в’яло крутили хвостами, женучи в’iдливих гедзiв. На возу сидiв чоловiк рокiв тридцяти у сiрих штанях, латанiй сорочцi, пiдперезанiй шкiряним поясом з кобурою. Чоловiка звали Четвер Загорулько, або просто Чет. Вiн був широкоплечий, довгорукий, з великою головою, прикритою солом’яним кашкетом. Чет повернувся з царськоi вiйни, жив собi вдома, нiкого не чiпав, а тепер був мобiлiзований до Червоноi армii.

Чет дивився на сiмох полонених, що стояли бiля возу. Всi у брудному, скривавленому одязi. На обличчях зчорнiла кров i пилюка. Кров у шiстьох чоловiкiв. Сьома – жiнка. Їi звали Мiра. Струнка бiлявка з тонкими рисами обличчя. Їi не били. Тiльки, мабуть, тягли, бо сукня в кiлькох мiсцях була порвана та брудна. Мiра мружилася на сонцi й спокiйно дивилася на десяток солдат з рушницями, що стоять навпроти, виблискуючи багнетами своiх трьохлiнiйок. Солдати були одягненi, хто у що. Однi в бувалих одностроях рiзного фасону i кольору, iншi просто у сорочках, пiдперезанi хто поясами, а хто просто мотузками. Тiльки будьонiвки у всiх були однаковi, новенькi, виданi нещодавно. З великими червоними зiрками. Солдати б присiли у тiнi воза та закурили, вони були з селян i звикли берегти сили, але наказував тут матрос Жникiн, невеличкий чоловiк у шкiрянiй куртцi, безкозирцi на головi i з маузером на боцi. Це вiн сказав копати могили, а зараз люто дивився на полонених.

– Копайте, копайте! Ви думаете, ми будемо копати? Е нi, хоч перед смертю попрацюйте, гади контрреволюцiйнi! Нумо, узяли лопати! – закричав матрос неприемним голосом нервовоi людини. – Їх треба зарити, щоб вони не стали розсадниками всiлякоi зарази! Вiд контри i пiсля смертi шкода може бути робоче-селянськiй державi! – пояснив Жникiн солдатам, якi, було, здивувалися, навiщо це треба заривати, коли завжди просто розстрiлювали i наступали далi. Солдати зашепотiлися мiж собою. Жникiн роздратувався i тупнув чоботом. Цi тупi селюки, вони геть нiчого не знали, окрiм своiх хуторiв, якими марили i вдень i вночi, все намагалися втекти, а радянську державу захищати не хотiли. І це в такий час! У Жникiна кулаки стиснулися, вiн читав революцiйнi газети i знав, що вороги обступили молоду республiку, а в тилу намагалися ослабити ii саботажем та епiдемiями.

– Я кому сказав? Копати! Копати! – Жникiн пiдбiг до першого полоненого i вдарив його в обличчя кулаком. Чоловiк навiть не вiдвертався. З носа почала юшити кров, полонений байдуже витер ii. – Копати! – кричав матрос i схопився за маузер. Полоненi маузера не злякалися, вони розумiли, що зараз iх хоч так, хоч сяк розстрiляють, чого вже тут було боятися. Але цей малахольний матрос – вiн же дурний, наче сало без хлiба, – не заспокоiться i на мить, буде волати та бити, хай йому грець. П