Сiрий

Тарас Титорчук

Коли батько малого Вадима знаходить дике щеня i привозить додому, нiщо не вiщуе бiди. В родинi з’явився пес – чи ж не привiд для радостi? Та минають роки, хлопець все життя прожив поряд iз Сiрим i починае пiдозрювати, що собака не настiльки вiрний та доброзичливий, як здаеться. Дивлячись, як величезний вiвчар з дня у день поглинае iжу, Вадим думае, що Сiрий набирае сили. Для чого? Адже скiльки вовка не годуй все-одно у лiс дивиться. За мотивами украiнськоi народноi казки, iсторiя яку не розказують дiтям.

Тарас Титорчук

Сiрий

Повiсть

Знаете, я нiколи не думав, що сяду писати власну автобiографiю, що ось роблю зараз. Я нiколи не писав нiчого довшого чи значимiшого за шкiльний твiр-роздум на тему зображення Шевченкових Гайдамакiв чи творчого завдання в унiверситетi. Справа в тiм, що хоч я i вчусь на росiйськiй фiлологii, проте нiколи не був знаним майстром пера. Таким мiг зайнятися хiба що мiй однокурсник Льоня, який вже запатентував себе як вiдомого, у колах нашого iнституту, поета i оратора.

Льоня завжди умiв написати щось цiкаве, що торкнулося б кожного, а потiм вийти на сцену, зачитати це i вiдiйти, кланяючись i чарiвно посмiхаючись, за кулiси, пiд гучнi оплески всiх присутнiх. І бурхлива реакцiя глядачiв, слухачiв, читачiв ще довго не закiнчувалась, маленький Льонiн фан-клуб завжди знаходив хоч одного представника, аби перестрiти його десь на вулицi, у коридорi гуртожитку чи унiверу, й погомонiти з ним про те, про се… І завжди, чомусь, коли ми з Льоньою iдемо на пару, чи на турнiки, чи займати чергу в душ, чи ще кудись, у нагальних справах, я вказую йому на час, а Льоня вiдгукуеться не одразу, вищирившись, не звертаючи на мене погляду i бажаючи iще хвилину покупатися у сяйвi слави. Його ж спiврозмовник (а частiше спiврозмовниця), навпаки, дивиться на мене. Осудливо, щоправда. Й невдоволено. А потiм знову розвертаеться до Льонi, i вони продовжують своi балачки.

Останнiм часом я все частiше i частiше залишаю Льоню iз його «фанатами» та йду у своiх справах. Дiвчата люблять Льоню, i менi здаеться, що скоро одна iз таких розмов перетече у побачення i, хоч ми й живемо з ним у однiй кiмнатi як кiлькiсно, так i якiсно, ми перестанемо з ним спiлкуватися, як ранiше. А Льоня вмiе щось сказати у будь-якiй ситуацii!.. Навiть коли тобi поставили двiйку, чи дiвчина з якою в тебе шури-мури тобi не вiдписуе, вiн завжди знайде втiшне слово, умiе тебе вiдволiкти вiд проблем, i коли ти до них повертаешся, поспiлкувавшись з ним, проблеми стають якимись мiзернiшими, i вирiшити iх стае набагато… швидше.

Ось чому я з певнiстю можу сказати, що Льоня описав би це набагато краще, майстернiше, анiж я, набагато детальнiше (у нього до всього ще й пам’ять хороша). Проте, шматки тiл не Льонiноi сiм’i валяються зараз по всьому подвiр’ю, того, що лишилось вiд мого дому. Не Льонiних гостей зараз пакують у мiшки для трупiв. Крiм того, полiсмени попросили мене вказати тут лише тi деталi, якi важливi для слiдства. Значить, Льоня тут нi до чого, i намагатимусь його бiльше сюди не приплiтати.

Оскiльки я спробую описати лише те, що призвело до мого сидiння у вiддiлку за столом одного з мiлiцiянтiв, це не автобiографiя. Принаймнi, у звичному розумiннi цього слова. Однак, якщо я хочу якомога зрозумiлiше сформулювати причини подiй сьогоднiшньоi ночi, то у мене нема вибору: я повинен повернутися у свое дитинство. І передi мною все чiткiше проступають обриси картин з минулого, все яснiшим i вловимiшим стае причинно-наслiдковий зв’язок мiж окремими деталями, мiж окремими дiями моеi сiм’i i моiми i тим, що сталося сьогоднi…

* * *

Коли я був малий, у нас з’явився собака. Я достеменно не пам’ятаю цiеi подii, дуже смутно… Я пам’ятаю, як батько вiдчиняе дверцята, вилазить iз «Жигулiв», нагинаеться назад i, важко хекаючи, дiстае звiдти щось. Тодi у батька була шевелюра i чорнi вуса, у якi вже де-не-де почала проникати сивина. Великий же клубок шерстi, який вiн дiстав iз сусiднього сидiння, був сивий увесь. На окремих частинах тiла нашого нового собаки ще тлiла ледь помiтна чорнота, проте бiльшiс