Майже по-людськи

Тарас Титорчук

Чи готовi Ви вирушити у подорож? Хочете пройти довгими, похмурими, звивистими стежками потойбiчностi без надii на повернення додому? А може, бажаете залишитися в рiднiй хатi, де пiд вiкнами ходить чудовисько? Чи лiпше волiете прогулятись природою, милуючись мальовничими краевидами села-привида? На який би Вас шлях не закинули цi сторiнки, тут на кожному кроцi чигае монстр – хтось знайомий героям з дитинства, може, свiйська тваринка, що вже перестала бути домашнiм улюбленцем. Тепер звiр здичавiв i, аби будь-що дiстати Вас пазурами, поводить себе майже по-людськи. Чи збережуть героi людянiсть пiд тиском нелюдського жаху? Чи стане духу Вам пройти разом з ними весь шлях? Чи залишитесь Ви людиною?

Тарас Титорчук

Майже по-людськи

Коцька

З-за подвiйного скла на них дивилась величезна морда Хвостика. Кiт вiдкрив рота аби вкотре питально та сердито нявкнути, нiби запитуючи, чому його не впускають в хату, показались кiлькасантиметровi хижi iкла, в очах горiв злiсний вогонь, вiн пiдняв лапу аби покласти ii подушечку на прозору поверхню i знову подряпати скло. Тодi Вiка не витримала, встала з лiжка i рiзко смикнула штору, щоб закрити коцьку вiд загального огляду.

– Ну? Надивилися? Скiльки ще вам треба раз на нього глянуть, аби пересвiдчитись, шо вiн вже… не той?

– Я просто нiколи не бачив такого гiгантського кота, – зi звеселеним та збентеженим блиском в очах вражено повiдомив Орест. Вони всi були враженi.

– Так, велика киця. Я таких нiколи не бачила, навiть в кiнооо! – докинула його молодша сестричка.

– То що ви з ним збираетесь робити? – вже вкотре перепитав вiн.

– Я не знаю, прийде мама, тодi будемо рiшать. Да, Дiма?

Дiма, мовчки дивлячись у пiдлогу, кивнув.

– То коли ви кажете його таким виявили? – вдруге поцiкавився Орест. – І де ж вашi батьки?

Вiка зiтхнула i, цього разу бiльш терпляче й деталiзовано, почала описувати вчорашнiй вечiр. Та бiльшiсть ii розповiдi виявилася брехнею. Вона не сказала, що мати пiшла розбиратись в «Укртелеком», тому що виявила квитанцiю про заборгованiсть. Не розповiла, як мама повернулась й побачила в поштi повiдомлення про те, що iм вiдключають свiтло. Вiка не описувала як мати залетiла в хату i почала сваритися з батьком, який був напiдпитку.

Натомiсть сестра розповiла, як батько, хильнувши пива, вирiшив, що зараз саме час обрiзати кiлька зайвих гiлок на яблунях та грушах. Вчора зранку моросив дощ, як i сьогоднi вночi, тому надворi було трохи волого. Батько посковзнувся на слизькому мосi, впав з яблунi та розбив собi голову об виступ кореня дерева.

Дiма не до кiнця розумiв, чому Вiка бреше, та чомусь йому здавалось, що вона все робить правильно. Це вже не вперше батьки посварились, а вчорашня iхня сварка призвела до батьковоi госпiталiзацii.

Дiма якраз хотiв вийти з туалету, коли все почалося. Почувши крики, вiн пiдтягнув штани i вирiшив поки що не висовуватись. Вiн привiдкрив дверi i спостерiгав за ходом батькiвськоi суперечки через вiтальню, посеред якоi сидiв Хвостик, який також, енергiйно крутячи головою, споглядав сцену в кухнi.

Мама затисла батька аргументами, звинувачувала його в пияцтвi та просаджуваннi грошей на автоматах. Батько на п’яну голову виправдань собi знаходив мало. А коли мати усвiдомила як пасивно чоловiк реагуе на ii доводи, то не витримала нервового перенапруження i назвала татка кiлькома з тих слiв, яких не можна казати. Тодi вiн вирiшив, що час поставити жiнку на мiсце. Тато розвернувся усiм корпусом i його випрямлена рука полетiла мамi в обличчя. Вона впала в коридор прямо на Хвостика, який, нявкнувши, скочив на лапи й дременув мерщiй до прочинених на двiр дверей, за мить до того, як груди хазяйки опустились йому на голову.

Коли мама вставала, то з навiсних намистин бiсеру, якi вiдмежовували вiтальню й коридор, показалась Вiка. Вона побiгла за коцькою на вулицю.

Мати, навприсядки, схопилась за тумбочку, потiм за щось на тумбочцi i, рвучко встаючи, замахнулась цим на батька. Цiею рiччю виявилася сковорiдка. Коли метал зустрiвся зi здивованим черепом тата, трохи вище виска, то вiн вiдкинувся на кухонний стiл, вдарився боком