Першi пiвнi

Остап Соколюк

Любовь и волшебство #1

Даниiл i Захар – мисливцi за Нечистю. За дорученням Гiльдii Чистих вони подорожують гiрськими селами, шукаючи i знищуючи Ясикiв – останнiх створiнь Нечистi. Проте у одному iз поселень все йде шкереберть: спочатку тутешня Нечисть, що з’являеться у виглядi двох хлопчикiв близнюкiв, безперешкодно вiддае свое Мiсце Сили, а потiм Дан ще й на свою голову безнадiйно закохуеться у мiсцеву дiвчину Ладу. Тим часом iз сусiднього села на допомогу злим силам уже вiдправляеться iнша почвара…

Остап Соколюк

Першi пiвнi

«Проси страху. Прошу тебе, проси страху»

    Іздрик «Воццек»

«Якби я знав, що там мене вб’ють, то точно не ходив би туди»

    Остап Черешня

Дорога вела iх вгору i ще вище, озираючись довкола чи нiхто не чигае з хащiв. Дорога вела iх, сутулячись бiля гiр. А гори мовчали, наче вислуховували, когось хто прийшов до них, подолавши сотнi i сотнi миль, сотнi i сотнi рiчок i одну велику стiну, яку досi нiхто не долав, бiля якоi зупиняються, щоб поплакати i повернутись назад. Небо ж було – рання весна.

Двое вершникiв неквапливо iхали дорогою. Один був старшим, рокiв за сорок, iнший – ще зовсiм молодий, рокiв двадцяти.

– Знаеш, що я тобi скажу: нема у ньому нiчого особливого. Зовсiм не розумiю, чому ним так всi захоплюються, – провадив розмову молодший.

– Бо цей автор цiкавий. І розумний, – вiдгукувався старший, котрого звали Захаром.

– Я знаю, чому вiн нiбито цiкавий. Просто один вельможа знiчев’я прочитав його i сказав, що це «ого-го». Через це iнший його прочитав i подумав: «Може, я чогось не розумiю, може, дiйсно ого-го?» – i порадив ще одному багатiю почитати. Так i повелося. А розумнi люди його не читають. Я от не знаю, якого ясика ти його так захищаеш, – говорив Даниiл.

– Ти прочитав останнiй роман?

– Прочитав. І що? Ти хочеш про нього поговорити?

Захар звiв очi до неба.

– А що ще робити? – промовив вiн.

– Так ось: що там розумного? Сюжет затягнутий, дiалоги – непутящi. У кiнцi взагалi: головнi героi якось по-дурному гинуть, а все вирiшуе один бовдур, котрий там, якщо подумати, нi в тин, нi в ворота, якийсь приблуда.

– У цьому ж вся суть, – заперечив чоловiк.

– Що свiт рятують усiлякi телепнi? – iронiчно запитав Даниiл.

– Точно. Краще не скажеш.

Юнак теж звiв очi до неба, наче перевiряючи, що весна й досi там.

– Бiдолашний свiт. Інодi менi його шкода. Може, його краще не чiпати? Може, вiн сам себе врятуе? – iз надiею поглянув Дан на Захара.

Старший чоловiк повернув голову i строго промовив:

– Нi. Телепнi знають, що роблять.

– Телепнi знають, телепнi зроблять.

Обое розреготались, i Захар схвально хитнув головою.

– Так отож!

Дорога йшла вгору i озиралась на хащi – чи бува хто не йде назирцi. А гори мовчали, вислуховуючи кожного, хто пройшов сотнi i сотнi, тисячi i тисячi. Миль, рiчок, вiйн.

– Ти будеш добрим телепнем, – лукаво промовив Захар.

– Чого це?

– Бо ти тупий.

– А-а, – почухав потилицю юнак. – Краще не скажеш. Тупий так тупий.

– І почуття гумору у тебе нiкуди не годиться.

– Тому що я не розумiю твоiх жартiв?

– Нi, тому що ти сам не вмiеш жартувати.

– Та йди ти!

Юнак спробував ударити Захара, але той ухилився i погнав коня вперед. Дан кинувся за ним.

Дорога пiднiмалась вище, сумно мiркуючи, що вона нiколи не закiнчуеться, а подорожнi на нiй – колись таки звертають вбiк, щоб знайти свою домiвку.

* * *

– Приготуйся: вiн iде, – зашипiв Захар i причаiвся.

Даниiл завмер. Замiсть зброi в руках у обох були великi, дерев’янiй, красиво вирiзьбленi палицi. Вони стояли на краю села, десь мiж цвинтарем та болотами. Над ними мерехтiв безкiнечний чан зiрок.

– Бачиш? – почулося напружене вiд старшого чоловiка.

– Нi, – мотнув головою юнак.

– Пре на нас…

Нарештi i другий побачив чорну постать, що сунулась крiзь темряву. Це була велетенська iстота, немов зiткана iз опiвнiчних жахiть. Позаду чорноi фiгури теж щось ворушилось, лише значно дрiбнiше.

– Готуй свiтлячка, – прошепотiв Захар.

Двое мисливцiв на нечисть вичiкували влучну мить. Істота наближалась. Вона була понад два метри на зрiст i, здавалось, що ще росла. Велетень рухався беззвучно,