Сiм днiв i вузол смертi

Сергiй Пантюк

Цей роман називали трилером, мiстичним детективом, просто твором про сучасне життя. Його хвалили i лаяли приблизно порiвну, а вiн жив собi в iнтернет-павутинi, сподiваючись колись стати окремим виданням. Дочекався… На думку вiдомого письменника Василя Кожелянка, ця книжка – «глибока, зрiла, професiйна i при тому настiльки динамiчна, гостросюжетна й захоплююча, що вiдiрватися неможливо». Існуе чимало книг про людину у замкнутому просторi. Цей роман – про людину в замкнутому часi. Доля – чи можливо змiнити ii, чи все вже написано до останньоi лiтери? Читач вiдповiсть на це разом з героями роману – звичайними хлопцями та дiвчатами початку нового тисячолiття.

Сергiй Пантюк

Сiм днiв i вузол смертi

Переддення

– По життю треба йти поважно i впевнено. Так, аби за тобою тягнувся шлейф добрих вчинкiв i файних жiнок. Але в’iдь у тему – шлейф, а не хвiст. Бо хвости треба рубати!

Вiнько поставив на стiл спорожнiлу фiлiжанку i потягнувся за цигаркою. Орест, ледь помiтно усмiхнувшись, оглянув пiтьмяну кав’ярню.

– Думка твоя нiби й заслуговуе на увагу, але, як би це коректнiше висловитися, не зовсiм менi до вподоби. Давай ще по кавi замовимо.

Вiнько, хоч i був на кiлька рокiв старшим за Ореста, нерiдко полюбляв прислужитися своему неговiркому приятелевi. Тож i тепер вiн звично попрямував до шинквасу, пошепотiвся з миловидною, як на своi роки барменкою, а повернувшись, оголосив:

– Кава зараз буде. Для нас – iз коньяком. Я сказав iй, що ти серйозний бiзнесовець, i це твое сокровенне бажання…

У кав’ярнi спиртним не торгували, та заборона стосувалася не всiх.

– Дiдько ти, Вiньку! Зараз вмочимо писки, i знову пiде-поiде. А в мене ж е ще одна важлива справа.

– Якщо ти вважаеш дзвiнок до своеi вдовички важливою справою, то ну тебе…

Оресту подобалася Вiнькова звичка називати осiб протилежноi статтi «вдовичками», але коли це стосувалося його Олюньки, трохи ображався. Правда, в собi, бо говорити щось наперекiр друговi не мало сенсу: на будь-яке Орестове слово Вiнько знаходив десять своiх – вагомих i мовби висiчених iз каменю. Із них вiн вдало вимуровував громiздкi контраргументи, якi Орест теж не мiг беззастережно приймати, а тому iнколи все-таки прагнув посперечатися.

– Ходiмо краще до унiверситетського гуртожитку, – звузив очi Вiнько, – та й вiдвиснемо за повною програмою.

– Не можу. Настрою нема. Та й взагалi…

Барменка принесла на маленькiй тацi каву i коньяк.

– О, панi е великою конспiраторкою, – пiдбадьорливо засмiявся Вiнько, ковтнувши з однiеi фiлiжанки. – Щиро дякуемо. Та не кисни ти! – майже викрикнув до Ореста, – плюнь i забудься. Не вийде з цього нiчого путнього. Ти тут страждаеш, ходиш, як мокра курка, нормального життя цураешся. Думаеш, твоя Олюнька там чернечу рясу одягла? Хрiн! Знаю я iх як облуплених…

– Вiньку, припини. Оля – порядна дiвчина. Ми цiлком довiряемо одне одному…

– Довiряете? Ха! Ти довiряеш? А я нiкому не довiряю. Колись, пам’ятаю, розважався з однiею «вiрною». Весiлля менше нiж за мiсяць, вже бiла сукня у шафi, чувак, вiриш, сам бачив. Хлоп ii у вiдрядження кудись гайнув, а вона – у кнайпу. Там я ii й пiдарканив.

– І що?

– Осiдлала вона мене i гарцюе, телефон поряд iз лiжком задзеленчав, вона за слухавку, а там ii милий. У життi я не чув стiльки нiжних i лагiдних слiв – i найкращий, i найжаданiший, сумую, мовляв, приiжджай хутчiй, бо не витримаю i помру, а сама, старий, в’iдь у тему, i далi на моiм штуцерi соваеться, курва…

– І що, це е приводом до узагальнення?

Орест знав, що Вiньковi просто не щастило в особистому життi. І про його колишне короткочасне одруження був начуваний. Не склалося, не та жiнка трапилася на життевому шляху… Але ховати задавненi рани за машкарою цинiзму, – хiба це вихiд зi становища? Останнiм часом за Вiньком постiйно волочився якийсь непотрiб у жiночiй подобi. Та й Орест вже втомився про це говорити i думати. Хай живе, як йому подобаеться…

– Якщо не узагальнення, то один iз типових випадкiв, – Вiнько зруйнував хiд Орестових думок. – Жiнки не здатнi кохати. Зарубай це собi на стовбурi. Ми – здатнi, а вони – нi. Якщо жiнка навiть i