Татку-у-у

Ге Орiй

Щасливе дитинство. Це мрiя та побажання кожному малюку який приходить у цей загадковий непередбачуваний свiт. Та щастя дитини залежить не лише вiд статкiв батькiв i любовi до нього. Ну нiяк не вдаеться бути щасливим герою книги «Татку-у-у» – Петрику. Особливо у тi хвилини коли вiн спостерiгае, як батько товариша разом з тим щось майструе, або ж iде на рибалку. Будь-що робить тато! Але вiн у товариша е, i вiн поряд. У Петрика ж, татка немае. І хоча мама любить його, та хлопчику дуже хочеться щоб i в нього був умiлий, сильний, хоробрий татко. Що Петрик робить для цього, чим його спроби завершуються, i про наповнене рiзними пригодами його життя, читач середнього та старшого вiку дiзнаеться розгорнувши не дитячу книгу «Татку-у-у».

Ге Орiй

ТАТКУ-У-У

ЩОБ ВИЖИТИ

Петрик вже не мав сили плакати. З напiввiдкритого ротика долинало лише квилiння зраненого пташеняти. Галина, вдивляючись в сина запалими вiд безсоння очима, намагалася погодувати, але дитина нiяк не реагувала на ii спроби.

– Чвиркни, чвиркни йому до рота, може рошпробуе та вiжме чичьку, – прошамкотiла беззубо баба Горпина, яка в довоеннi роки та й повiйнi, була на пiв-району за дитячого лiкаря i повитуху.

– Та я що вже тiльки не робила, – крiзь сльози вiдповiдала Галина, – не бере грудей i все… Боже ж мiй, краще б я захворiла на ту жовтуху, чим бачити, як на очах чахне моя кровиночка. Петрику, маленький мiй, ну вiзьми цицю. Ну хоч трошки посмокчи, бо я не переживу, якщо з тобою щось станеться… – сльози полилися ще дужче. Галина у вiдчаi пiдвела очi на кiлькох жiнок, що стиха гомонiли на лавi бiля вiкна. – Не хоче – i все!

– Треба готуватися, – промовила, дивлячись зволожнiлим поглядом на Галину й дитя, Ольга, – в сорок рокiв сива, як лунь. Посивiла вона в одну мить пiсля «похоронки» на чоловiка й старшого сина. – За грiхи дитя страждае, за грiхи батькiв…

– Не поспiшай вiдспiвувати, сусiдко, може тут щось придумати можна… З тим завжди встигнемо, – докинула Надiя. – Бабо, як дитя?… Бабо Горпино!?

Баба Горпина лише скрушно похитала головою.

– І лiкар з госпiталю нiчого втiшного не сказав, – ствердила нiмий натяк староi Ольга.

– Ото горе, – скорботно склала губи в ниточку баба Мотря. – І племiнничок, щоб йому добро було, нiяк не навернеться з вiдрядження. Зоставив на мене молодицю з дитиною. Нi грошей, нi продуктiв не пересилае: як хоч, так i викручуйся. Три мiсяцi – не один день.

Баба Горпина пiдiйшла до жiнок i без будь-яких емоцiй – бачила на своему вiку достатньо смертей, мовила:

– Вже шкоро…

– Ой, горенько! – вигукнула Ольга, але пiд осудливим поглядом Надii затулила рота долонею.

На якийсь час помiж присутнiми запало напружене мовчання. Згодом Надiя, котра навiть у скрутнi часи не втрачала здорового глузду, щось надумавши, кинула прояснiлий погляд на жiнок.

– Ось послухайте сусiдоньки!.. Треба малого похрестити!

– Тю на неi, дитя при сметртi, а вона про хрестини! – не стрималася Ольга.

Мотря красномовно повела пальця до лоба, але, глянувши на Надiю, враз опустила.

– У Моринчах похрештили i дитя вижило… – нi до кого не звертаючись, мовила баба Горпина.

– Я ж кажу… – зрадiла пiдтримцi Надiя.

– А в Гарбужинi померло, – продовжила стара.

– Бачиш, кумо, а затратиться треба. Звiдкiля ж його взяти: Василь i вiсточки про себе не дае… – невдоволено зиркнула на Надiю Мотря.

– А кумами кого?… Треба ж молодих. А навкруги однi дiди та баби, – долила масла у вогонь Ольга.

Та Надiя вже вирiшила.

– Не знаю, кумо, чим тобi невiстка не люба, але дитя… Дитя не винне! Таки треба нещасне похрестити. Поможе не поможе – хрещеному по всiх свiтах благодать… А за кумiв не турбуйтеся – вiдшукаемо. Он де, у госпiталi, молодих, скiльки завгодно – заради святоi справи нiхто не вiдмовить. – Вона кинула погляд у бiк Галини й дитини. – Ви ж тiльки погляньте, як страждають… Все! Я до госпiталю, бо затягувати нема куди. А ти, Ольго, поклич батюшку, вiн тобi не вiдмовить. Кумi Мотрi доведеться мотнутися для такого випадку по кутку, дивись, люди нашкребуть чогось до столу.

– Я попiд хатами зроду-вiку не ходила, – зiбрала губи в нитку Мотря.

– Хiба що за чарк