Старi-старi казки

Оксана Калина

Любовь и волшебство #1

Кажуть: не бiйся казки, бiйсь брехнi, а казка нiколи не обдурить. Саме в казцi, бувае, сховано велику мудрiсть, потрiбно тiльки ii розгледiти… «Старi-старi казки» – збiрник сучасних, чарiвних, фiлософських, iронiчних, гумористичних казок Оксани Калини про Принцiв, Принцес, Драконiв, Жар-Птиць, в яких ми впiзнаемо самi себе, любi дорослi хлопчики та дiвчатка…

Оксана Калина

Старi-старi казки

Любовь и волшебство

Ведмiдь i Маша

Колись, давним-давно, може рiк, а може два потому, у самiй гущавинi дрiмучих Чернiгiвських лiсiв оселився Ведмiдь. Був вiн мужиком состоятельним, якщо не сказати – багатим. Тодi ж якого дурня, може поцiкавитесь ви, вiн оселився не десь на тихоокеанських островах, чи хоча б в Карпатах – Буковелi там, чи iншому продвинутому мiсцi? Та тому, що вiн сам був родом з Чернiгiвщини i любив свою малу батькiвщину до нестями. А ще з тiеi причини, що доживши до 45 лiт людей не те що зненавидiв, а зневiрився в них, i хотiв жити подалi, в гордiй самотi, яка йому аж нiяк не набридала. А хiба що? Бiзнес Ведмiдь налагодив, денюжки капали iсправно. Можна вiдiйти вiд справ, присвятити себе вiчному i прекрасному, пошуку сенсу буття, наприклад… Даром, чи шо, бiльшу половину свого вiн життя пахав? Заслужив, можна вiдпочити.

До речi, Ведмiдь в душi був романтиком. Тiльки в часи свого бiзнесування нiкому в цьому не зiзнавався – заклювали б, або засмiяли, чи просто пристрелили – в бiзнесi романтизм не в честi, та i навряд чи б згодився.

Так от, на заслуженому вiдпочинку, у вибудуваних за власним архiтектурним проектом хоромах, Ведмiдь почав писати картини. Благо натури i краси скрiзь – хоч греблю гати. Мiсця заповiднi, незвiданi. Картини в нього, канешно, як на чийсь професiйний художнiй смак, були так собi. Другий раз не можна було й добрати, що на них намальовано. Але Ведмiдь вирiшив: я художник – я так вiжу. Кому не нра – к е… iй мать. І вообще, картини не продаються, тож нiчий тонкий смак не образять.

В своiх хоромах Ведмiдь побудував цiлу картинну галерею i «виставлявся» там. Сам собi художник, сам собi критик, сам собi цiнитель i споглядач – красота! Малювання – то для душi, i кому какое шо до того, що вiн там зображае.

Але скiльки б Ведмiдь картин не малював, якби не хорохорився з приводу того, що люди йому на чорта нужнi – самотнiсть таки його почала допiкати. Людям потрiбнi люди – це вiчний закон.

І от одного вечора, нiби на замовлення, у ворота Ведмедевого обiйстя хтось постукав. Ведмiдь натиснув кнiпочку на пультi (у нього все було облаштовано згiдно принципу «умний дом») i у двiр ввалилося нечто. Ведмiдь вiдразу зрозумiв, шо воно п’янюче i сине, як iзолента. Але як мужик, такий стан iншого мужика вiн вважав цiлком прийнятний, тож пiшов дивитися, кого то йому прямо пiд ворота приперла доля.

Коротше, шоб довго не тягнуть кота за резину скажемо одразу: оте «нечто» виявилося колишнiм сослуживцем Ведмiдя. Життя зробило дивний кульбiт: сослуживець (в армii його прозивали Змiем за гострий язик i невживчивий характер) з приводу того, що бiзнес його отжали, самого ледь не пристрелили, жiнка кинула – запив i забрiв у пошуках психологiчноi i душевноi рiвноваги аж у чернiгiвськi лiси.

– ………… мать, – сказав з чуством Ведмiдь, упiзнавши Змiя, – братуха! Ну i видок у тебе. А був же перший парень на всю вiйськову частину!

Змiй промукав щось незрозумiле у вiдповiдь i тут же захрiп. Ведмiдь звалив його на плечi, потащив у дiм. Вiдмив, привiв у нормальний стан i стали вони жити поживати разом.

Змiй, як мужик пiдприемливий, хоч i злегка випивающий, зайнявся хазяйством – iти йому було нiкуди, а в нахлебнiках вiн бути не звик. Таку деятельность розвiв – органiзував фермерське господарство пiд назвою «У Ведмiдя». Випускав ковбаси «Вiд Ведмiдя», всякi там овочi i фрукти вирощував i продавав пiд той ж маркою. На роботу Змiй наймав таких же як сам – хазяйновитих, випивающих i котрим не було де приткнутися, мужичкiв. З усiх околишнiх сiл поназвозив. Житлом, харчами, випивкою (умеренно) забезпечив, навiть зарплату платив. Вони там i лишалися. А чого – в теплi та в добрi.