Роздiл 1. Незапланована зустрiч

Олег напружено вдивлявся у болючо-бiле вiкно монiтору, намагаючись збагнути, що трапилося. Зникли невiдомо куди всi розрахунки. На робочому столi – нiчого. Раптом, наче якесь марево, з’явилася заставка: космiчний корабель повiльно плив мiж зiрок. Та за мить все розтануло i екран став зовсiм темним.

– Учора я зробив дещо дуже важливе, – захвилювався Олег. – Вирiшив подрiмати… І заснув аж до ранку! – промайнуло блискавкою. Вiн незадоволено нахмурив брови. – Таке зi мною вперше!

Несподiвано екран ожив i Олег побачив, як чиiсь незримi пальцi видруковують речення. Лiтери нагадували давнi iероглiфи.

– Що за маячня, – мовив Олег й кiлька разiв натиснув «Esc». Слова дивилися на нього, наче хижий павук зi своеi засiдки, нiкуди не зникаючи. На душi чомусь стало неспокiйно.

– Кому це захотiлося поспiлкуватися зi мною? – голосно сказав Олег i не впiзнав власного голосу.

Зненацька iероглiфи застрибали, змiнюючи колiр.

«Ми – тi, кого ти давно чекаеш, – прочитав Олег. – Ти перевершив нашi сподiвання: зумiв зазирнути за межi дозволеного людям.»

– Хто ви? – вигукнув Олег, але текст щез i свiтло вiд монiтора стало настiльки яскравим, що йому захотiлося заплющити очi…

Олег прокинувся пiзнiше, нiж звичайно вiд яскравого сонця, яке немилосердно кидало у його обличчя пекучi променi, й мимоволi вiдвернувся.

«Чому я бачу цi сни? – думав напружено. – Як вони мене заморюють.»

Набравши повнi груди повiтря, вiн рiзко видихнув його, намагаючись позбавитись цих думок i швидко встав. Провiв довгою з ледь помiтними прожилками рукою по чорному волоссю й розправивши мiцнi плечi, потягнувся. Олег був середнього зросту. Зеленi очi прикрашали густi у формi трикутника брови. Його погляд – це був погляд тигра, впевнений i сконцентрований, що випромiнював силу, яка повнiстю пiдкорювала людей.

Квартира Олега розмiщувалася на другому поверсi багатоповерхiвки. Через велике вiкно робочого кабiнету було видно ряд будинкiв, що щiльно тулилися один до одного. Праворуч вiд вiкна було робоче мiсце Олега. На мiцному дубовому столi ручноi роботи стояв потужний комп’ютер, оточений рiзноманiтною периферiею. Напроти вiкна, займаючи цiлу стiну, розташувалася велика бiблiотека. Олег пильно подивився довкола, знову згадуючи сон.

«Треба вiдновитися» – подумав вiн, дiстав велике волохате полотенце й пiшов до ванноi.

Вода приемно пестила тiло. Краплi, штовхаючись, падали униз, разом iз ними щезали полохливi думки. Олег, неначе перенiсся в iншу реальнiсть, де панував спокiй i душевна рiвновага. Згадка про сни вже не бентежила. Олег пiдняв долоню над головою i пiдставив ii пiд град крапель.

– Я живу, тому що можу вiдчувати, – мiркував вiн. – Тактильнi вiдчуття, зiр, слух, смак, нюх – це те, що дозволяе реагувати на навколишнiй свiт. Якщо нiчого не чути, не бачити, ще й занурити людину у солону воду певноi концентрацii, температура якоi 36,6?С, мозок вiдключиться, як виключаеться комп’ютер. – Колись Олег вивчав матерiали, де описуався цей експеримент, i висновки, яких дiйшли, довгий час не давали йому спокою. – Живе мае вiдчуття i може реагувати на подразнення, а неживе – нi. Але комп’ютер також реагуе на подразнення через мишку, клавiатуру й iншi канали. Тодi виходить, що вiн живий? – Обличчя Олега стало зосередженим i мiж бровами застигли двi глибокi лiнii. – Що за нiсенiтницi лiзуть менi в голову, – зупинив власний ланцюжок думок. – Треба займатися дiлом, а не вигадувати. – Вiн виключив воду й подивився на себе у дзеркало.

– Тридцять один рiк – це не жарти, – сказав уголос.– Обов’язково заведу сiм'ю. І буде у мене гарненький хлопчик… або дiвчинка. Вiн посмiхнувся i той чоловiк у дзеркалi теж посмiхнувся йому. – Так вже краще.

Олег виглядав сповненим сил, жодного слiду втоми не залишилося. Тепер вiн мiг працювати без вiдпочинку цiлий день. Задоволений повернувся до робочого кабiнету. Пiдiйшов до стелажiв з книгами й дiстав одну з них. Олег любив свою бiблiотеку. Збирав ii довго, ще зi студентських рокiв, постiйно примножуючи скарби, набутi людством. Декiлька тисяч книг стояли на полицях, виблискуючи рiзними обгортками, немов запрошу