Іграшка

Олександр Маяков

Кiлька гравцiв, якi грають один з одним. Або один одним. У кожного з них свiй стиль гри i своi цiлi. Хто гравець, а хто iграшка?

Іграшка

Олександр Маяков

© Олександр Маяков, 2016

© Олена Макова, дизайн обложки, 2016

ISBN 978-5-4483-5091-7

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

– Скiльки тобi рокiв? – Запитав чоловiк, лежачи на лiжку.

– Жiнкам не ставлять таких питань. – Кокетливо вiдповiла брюнетка, розчiсуючи свое волосся перед дзеркалом. Дзеркало було широким i висiло на рiвнi плечей. Ноар бачила в ньому вiдображення свого обличчя i плечей. Тьмяне свiтло торшера в кутку створювало приемну напiвтемряву i дозволяло привести розпатлану зачiску в порядок. Але, на жаль, на макiяж його вже не вистачало. Але Ноар не вперше вiдвiдувала «Клуб самотнiх сердець», тому ii макiяж був мiнiмальний. Лише маленька лiнiя тiней i витончений вигин помади на губах. Пiдправити це напiвтемрява дозволяла.

Кiмната виглядала специфiчно. Крiм лiжка, торшера i дзеркала на стiнi в нiй була тiльки вiшалка в протилежному кутку вiд торшера i невеликий журнальний столик, на якому лежали контрацептиви. Торшер i вiшалка розташовувалися по кутах бiля стiни, де стояло двоспальне лiжко. З боку, де стояла вiшалка, примостився i невеликий журнальний столик. Навпроти лiжка висiло дзеркало. Вiдстань вiд лiжка до протилежноi стiни було досить великим, метра три. Взагалi кiмната була велика, але мiнiмум меблiв робив ii порожньою, а бiлi стiни вiзуально розширювали простiр. У протилежних кутках, що примикають до стiни з дзеркалом, знаходились двое дверей. Однi вели в чоловiчiй коридор, iншi в жiночий.

– Але все ж. – Наполягав чоловiк.

Ноар повернулася до нього. На нiй було лише бiлизна iз чорного мереживна i панчохи. Чоловiк лежав оголеним, прикрившись простирадлом.

– Ти хочеш це знати? – Серйозно запитала вона. Чоловiк кивнув.

– Добре. – Сказала вона. – Пограемо в гру. Скiльки менi, а? Скажи.

– Рокiв … – чоловiк присiв на лiжку. – Двадцять п'ять?

Ноар розсмiялася.

– Дякую за комплiмент! – З посмiшкою вiдповiла вона. – Але я кажу, що менi двадцять сiм?

– Я не вгадав? – Засмутившись запитав чоловiк.

– Нi. – Похитала головою Ноар. – Менi тридцять два, але це секрет. – Вона приклала пальця до губ i розсмiялася знову, дивлячись на здивоване обличчя чоловiка.

– Неймовiрно, – тiльки i змiг вiдповiсти вiн.

– Нiчого дивного. – Ноар витончено розгорнулася до дзеркала на пальцях i продовжила свiй туалет. – Здорове харчування, мiцний сон, мiнiмум стресу…

– Пластика? – Продовжив чоловiк.

– Фу! – Скривившись, голосно вимовила Ноар. – Я ще не настiльки стара, щоб лягати пiд нiж.

– Деякi жiнки лягають пiд нiж i ранiше.

– Менi ще рано. Допоможеш? – Одягаючи плаття, попросила Ноар. Чоловiк пiднявся i голий пiдiйшов до неi, що б застебнути блискавку на спинi.

Ноар одяглася i повернулася до чоловiка.

– Ти пiдеш прямо так? – З посмiшкою запитала вона.

– Якщо з тобою, то так. – Вiдповiв чоловiк.

– Ти ж знаеш, що за правилами, ми не маемо права виходити в протилежну дверi.

– Знаю. – Сумно вiдповiв чоловiк.

– Ти засмучений? – Все ще перебуваючи в його обiймах, запитала вона.

– Менi сподобалося. – Тихо сказав вiн.

– Менi теж. – Вiдповiла вона i попрямувала до своiх дверей.

– Ми ще побачимось? – Запитав вiн слiдом.

– Якщо ледi Фортуна посмiхнеться тобi! – Озирнувшись з посмiшкою, вiдповiла вона i вийшла. Зiтхнувши, чоловiк почав одягатися.

– Але я сподiваюся, що Фортуна буде на моему боцi. – Прошепотiла Ноар, закривши дверi з того боку. – Номер п'ять. – Задумливо промовила вона, дивлячись на номер кiмнати, який випав iй. У «Клубi» було всього дев'ять таких кiмнат, кожна мала по два входи з протилежних коридорiв. З одного заходили чоловiки, з iншого жiнки. Вони не знали, хто увiйде з того боку, так як перед початком, вони тягнули жереб, кому який номер випаде. Сьогоднi Ноар випав п'ятий номер. І цього… випав п'ятий. Такi умови «Клубу самотнiх сердець»: раз на тиждень, в певний час, учасники «Клубу» вiдвiдують його. З рiзн