Далеким шляхом

Юрiй Логвин

Герой оповiдi художник Оврул жив на берегах Днiстра у II тисячолiттi до нашоi ери. Чаклуни вигнали Оврула з рiдного племенi за непослух iхнiм настановам у малюнках. Вигнання прирiкало юнака на вiрну загибель. Але дивом вiн вижив, i почалися його нескiнченнi мандри в далеких краiнах. Вигнанець був учнем гончара в Грецii, рiзьбив скульптури на островi Крит, допомагав египетському художнику розмальовувати стiни палацiв. І тiльки на схилi свого довгого вiку Оврул змiг повернутися на береги Днiстра, щоб у малюнках розповiсти рiдному племенi про далекi свiти.

Юрiй Логвин

ДАЛЕКИМ ШЛЯХОМ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Це дiялося майже чотири тисячi рокiв тому. Одного сонячного лiтнього ранку берегом Днiстра вгору за течiею поволi йшов старий дiдусь. Вiн обережно переставляв тремтячi ноги, спираючись на важку, сучкувату палицю.

На кам’янистому пагорбi, якраз у тому мiсцi, де рiчка робила крутий поворот, старий зупинився, оглядаючи зелену долину, що розiслалася перед ним. З другого боку ii височiли рудi скелi.

Старий тихо промовив сам до себе, плямкаючи беззубим ротом:

– От я й на батькiвщинi. За день буду в селищi, – i замислився.

Вiн намагався пiдрахувати, скiльки ж рокiв вiн мандрував, але в нього нiяк це не виходило, бо спогади лiзли в голову.

Вiн був ще зовсiм хлопчиськом, коли до нього вже приходили i своi й чужинцi з проханням зробити фiгурки тварин i людей.

А юнаком вiн краще за старих ковалiв виливав iз бронзи зброю.

Йому пригадались суперечки з чаклунами i старими ковалями. Вони завжди намагалися примусити його працювати так, як iм хотiлося.

І от одного разу вiн рiзьбив фiгуру бога – заступника пастухiв. Чаклуни почали його лаяти, що обличчя бога дуже нагадуе живу людину i не викликае страху.

Вiн розсердився, що чаклуни заважають йому працювати, i не став iх слухати. Тодi його рiдний дядько вихопив у нього фiгурку i зiпсував ii.

Художник ще бiльше розсердився i вiдштовхнув дядька. Той поточився, упав i розбив собi об колоду голову.

Тодi чаклуни накинулись на непокiрного художника, хтось ударив його палицею ззаду, i вiн упав.

Чаклуни зiрвали з нього одяг i кинули голим посеред селища.

Вони вимагали його смертi, бо вiн пролив кров рiдного дядька.

А потiм чаклуни придумали ще страшнiшу кару. Коли художник прийшов до пам’ятi, вони прокляли його i вiдлучили вiд богiв i духiв, добрих i злих, своiх i чужинських. Вони насипали йому отрути в нiздрi, щоб вiн не мiг нi рухатись, нi говорити, залишаючись живим, поклали у вербову довбанку, крикнули тричi: «Будь проклятий навiки, художник Овруле!» – i пустили за водою.

Каламутнi днiстровi води понесли проклятого художника вниз за течiею. Над ним пропливали зеленi дубовi гаi на горбах, крутi скелi, а вiн не мiг навiть пiдвести голову, щоб глянути, де знаходиться.

Якось, коли заходило сонце, на нiс човника сiла чайка. Овруловi здалося, що вона з червоноi мiдi, i подумав тодi художник, як же зробити форму, щоб вiдлити таку чайку. Чайка кигикнула І полетiла, вiйнувши йому в лице крилом.

І знову над ним було тiльки небо з рожевими i червоними хмарами.

Оврул лежав у човнi не живий i не мертвий. Течiя принесла його аж до порогiв, де човен перекинувся на бистринi, i тiло художника опинилось у холоднiй водi. Гострий, пекучий бiль в усьому тiлi повернув Оврула до тями. Вiн ухопився за човен, i його понесло на мiлину, але сил не було, щоб стати на ноги, i вiн полiз по кам’янистому дну, тягнучи за собою довбанку. Од болю паморочилось у головi, болiли руки й ноги, i кожен дотик камiння здавався ударом ножа.

Вiн вилiз на сухе, пiдтягнув довбанку до берега i заходився шукати в мiлкiй водi черепашок. Вiн висмоктував iх, i йому додавалося сили.

Та бiль не вщухав, i коли Оврул лiг спати на каменi, то навiть увi снi йому було боляче.

На ранок стало Овруловi легше, i вiн, поснiдавши черепашками, опустив човна на воду i поплив за течiею далi…

Невдовзi береги одiйшли далеко налiво i направо, а кругом зостались тiльки вода й небо. Оврул покуштував воду: вона була солонувата.

«Значить, це й е по