Таемниця одного дiаманта

Юрiй Логвин

Подii роману вiдбуваються в арабському свiтi наприкiнцi XII столiття. На той час секта таемних вбивць-асасiнiв намагаеться заволодiти i матерiальними скарбами, i душами своiх послiдовникiв, терором наводить жах i на нападникiв-хрестоносцiв, i на своiх братiв мусульман. Син багдадського смiттяра пiдлiток Алi, наслухавшись оповiдей купцiв про заморськi дива, рушае з рiдого мiста, щоб поплисти в далекi свiти. По дорозi вiн мимоволi стае свiдком кривавого злочину асасiнiв i, що найстрашнiше, йому потрапляе до рук неоцiненний скарб – синiй дiамант. Асасiни,зрозумiвши, що дiамант у хлопчика, починають за ним полювання. Алi тiкае, щоразу на крок випереджаючи своiх гонителiв. Пiд час цих втеч вiн потрапляе в рiзнi краi Африки, на далекий Мадагаскар, у дивовижеу Індiю – ба, навiть на Індонезiйськi острови. Вiн стае вправним моряком i досвiдченим воiном…

Юрiй Логвин

ТАЄМНИЦЯ ОДНОГО ДIАМАНТА

1. КНИГА ДЕЯКИХ ТАЄМНИЦЬ

Перед першою свiтовою вiйною у Вiденськiй бiблiотецi зберiгався стародавнiй рукопис Джаубарi «Аль-Китаб аль-мухтар фi'кафш аль-асрар»… Не знаемо, чи був Джаубарi персом чи арабом, але книга написана арабським письмом.

Ми ж з вами, любий читачу, певно що не знаемо жодного з арабських дiалектiв i не знаемо арабськоi лiтературноi мови.

Тому повiримо давно померлому швейцарцевi Адаму Мецу, який цей манускрипт читав ще десь на початку нинiшнього столiття. Адаму Мецу вiн сподобався. I вчений навiть переповiв одну iсторiйку з книги Джаубарi. Ця iсторiя про бувалого чоловiка, що ходив по мечетях iз товаришем – надзвичайно розумною мавпою – i розповiдав найнеймовiрнiшi iсторii.

Стародавнiй автор чи не знав, чи не назвав у своему рукописi ймення перехожого та звiдкiля вiн був. Мабуть, тому не згадуе його iменi також i Адам Мец.

Але ми гадаемо, нi, просто впевненi, любий читачу, що цей мандрiвець iз мавпою був колишнiй моряк Алi, син убогого й нужденного смiттяра iз славного мiста Багдада. А Джаубарi описуе нам часи десь початку XIII столiття. Значить, i Алi жив у той час.

I Багдад у той час був ще славний i знаменитий, та найкращi часи для Багдада давно минули. Правда, найгiршi часи ще не настали – монголи пiд рукою Хулагу-хана зарiзали останнього халiфа Аль-Мустасiма i сплюндрували Багдад, Мiсто Миру, в 1258 роцi вiд Рiздва Христового, що рiвнозначно 656 року хiджри.

Найславетнi часи минули так давно, що вже оповiдачi в ханах-заiздах, на базарах-суках, в мечетях, харчевнях та лазнях розповiдали про доброго халiфа Гаруна ар-Рашида i його вiрного вiзира, що перевдягались у звичайних обивателiв столичного мiста i тинялись у такiй машкарi ночами по сумнiвних закапелках. I, звичайно, попадали у рiзнi неймовiрнi пригоди.

Про iншi звички Гаруна ар-Рашида нiхто вже й не пам'ятав. Ну, наприклад, про таке: при пiдозрi на когось Гарун ар-Рашид покивом голови кликав ката – той завжди був серед челядi. I кат зразу ж уривав нитку життя невдахи-посiпаки. Є вiдомостi, нiби для того, щоб краще рубалося, кат носив iз собою шкiряну подушку i пiдставляв ii пiд шию приреченому. Отаку, наприклад, мав звичку Гарун ар-Рашид, якого нам казки «Тисячi i однiеi ночi» розмалювали, як лагiдного дивакуватого батька своiх пiдданих…

Але суща правда в казках «Тисячi i однiеi ночi» те, що пригоди вiдбувалися в розкiшнiм i багатiм мiстi Багдадi. Хоча столиця халiфату так нiколи не писалася анi в грамотах, анi в книгах, анi карбувалася на монетах. Називали Багдад iншим iменем – Мадiнат-ас-Салям – Мiсто Миру, Мiсто Безпеки, так, як його назвав дiд Гаруна ар-Рашида – славнозвiсний Аль-Мансур. Його iмення було Абу-Джафар, але вiн вирiшив прийняти почесний титул «Аль-Мансур» – тобто «Переможний», з яким i лишився у людськiй пам'ятi.

Цей «Переможний» настiльки боявся власних пiдданих, що завiв звичай, якого потiм дотримувались усi халiфи без винятку, незалежно вiд iхнiх розумових здiбностей чи ступеня «переможностi». Це звичай «фарас-ан-науба». Тобто в халiфськiй стайнi завжди – i вдень i вночi – стояв добрий кiнь пiд сiдлом, щоб на ньому, в разi небезпеки, мiг втекти халiф – «повелитель правовiрних».

Невiдомо, чи зна