Золотi копита

Юрiй Логвин

Авантюрний роман про козака Омелька Баламута – вiдважного бiйця, непереможного картяра, невтомного коханця i великого хитруна. На пожарищi вiн рятуе хлопчика, але порятунок не означае спокою нi для козака, нi для його нового джури. Далi розгортаеться карколомно iнтригуючий сюжет. Нiби й не бракуе небезпек i дивовиж в Украiнi, та Козак Баламут не може втриматися, аби не поринути в спогади про своi попереднi пригоди в рiзних краях. На читача чекають як описи боiв, так мiстика та еротика. І все це вiдбуваеться у другiй половинi XVI столiття.

Юрiй Логвин

ЗОЛОТІ КОПИТА

ФУРН ЕЛЬ-ШАЙТАН

(Пiч шайтана)

Вiн не зчувся, як сонячний промiнь пiдкрався до нього i, мов батогом, уперiщив по очах. Прокинувся вмить, та не поворушився, Тiльки ледь-ледь розтулив повiки. Все, як i вчора – вибiленi вапном стiни, вохриста долiвка. Чисто виметена. Бо пилу нема, хоча чорнi ноги сiрими п'ятами гатять по долiвцi. Тi чорнi ноги дрiботять iз шаленою швидкiстю. Коли вони бiля нього, тодi вiн бачить тонкi литки. Як вiддаляються, то видно й довгi м'язистi стегна. Стегна рухаються iз шаленою швидкiстю. А над стегнами стрибають-крутяться крутi лискучi сiдницi, немов два тугих кавунцi!

Повiки ширше не розплющив – очей вище не зводив – раптом озирнеться i побачить, що вiн прокинувся!

А йому треба зачаiтись, щоб прийти до тями i вирiшити все безпомильно. Треба зрозумiти – те, що вона його приспала – це для нього порятунок чи пастка? Адже караван мав рушити в ту мить, як сонце витнеться з-за скель, зразу пiсля вранiшньоi молитви салят ель-фаджр. А перед молитвою всi паки повиннi бути на верблюдах. І зброя налаштована до бою. Значить, вона затягла його в мертвий квартал не для любощiв, а щоб сховати вiд караванщикiв. Отож, вона знала, що буде пастка? Така пастка, з якоi нiхто не вискочить живцем?.. Але ж вона пила це вино разом iз ним з однiеi чашi. І на нiй не телiпались нiякi лахи (голяка сидiла), щоб вона могла сховати в складках тканини дурманне зiлля. І вино пили по черзi… От тiльки дайте пригадати: хто зробив останнiй ковток? Вона чи вiн? Якщо вiн, значить, вона так пiдкинула зiлля, що воно осiло на днi, i вiн все його i заковтав… Але ж вона така метка, що могла сипонути дурман спочатку. А тодi в кiнцi з останнiм ковтком випила зiлля-протидiю?.. А, може, вона спочатку випила те зiлля, що знешкодить сонне зiлля? Та чого вiн, власне, ламае собi голову i плутаеться у павутиннi пiдозри, мов необачна муха? Вона ж чаклунка, та ще й чорна! Хоча, хоча, а що вона, власне, йому поганого зробила?.. Нi, нема чого дурне вигадувати – вона йому весь час допомагала. Хоча не хто iнший, а саме вiн забрав ii в рабство… Бо що тодi було?.. Вискочили вони на п'яти прудких гостроносих шебеках аж за Геркулесовi Стовпи в океан. І бiля самоi Африки прихопили пiсля короткого i запеклого бою португальський галеон. Товарiв захопили цiлу гору, монет, срiбних i золотих – кiлька скринь!.. Та ще сотнi пiвтори чорних у трюмi. Тiльки вона не була разом з усiма рабами. Здибались вони в димовому чадi камбузу. Його туди понесло через усi палуби й вузькi люки i стрiмкi сходинки шалене бажання знайти хоч шматочок солонини чи сала… Це вже скiльки рокiв вiн не iв хоч якогось там сала, чи шинки?!. Поки вся бусурманська братiя рватиме здобич i дiлитиме, вiн хоч поласуе по-людському сухарями i свининою. У хмарах диму, в примарному червоному свiтлi вiдкритоi печi стрибали двi примари. Одна постать велика, чорна. Здоровило-негр щосили вимахував абордажною шаблею. Крушив стiни, полицi, розбивав на друзки посуд i нiвечив начиння кухарське, але поцiлити свою жертву не мiг. «Стiй! Стiй, чортова душо!» – заволав вiн, вступаючи в камбуз. Вона на якусь мить, зовсiм на якись невловимий момент затнулась. І здоровило-негр таки дiстав ii гаком абордажноi шаблi по грудях. Затрiщала сукня. Оголилась ii пазуха. І по чорнiй шкiрi простяглась свiтлорожева смуга рани. Не встиг вiн i клiпнути оком, як смуга заструменiла кров'ю. Одним ударом кольчужноi рукавицi в потилицю вiн завалив негра на пiдлогу. А пiдлога була засипана погаслими i жеврiючими шматочками вугiлля. У присмерку то ту