Роздiл 1. Незвичайний подарунок

Ранкове сонечко розбризкало мiстом веселi промiнчики. Один невгамовний опинився в дитячiй кiмнатi. Кого ж вiн побачив? У лiжечку, наче маленьке ведмежатко, спав хлопчик i усмiхався. Мабуть, дивився гарний кольоровий сон. Раптом вiн солодко позiхнув, потер оченята i прокинувся.

– Мамо, тато! – покликав голосно.

До кiмнати увiйшли батьки.

– Менi таке наснилося! – хлопчик миттево скинув ковдру i сiв на лiжку. – Наче я патрулюю вулицi на справжньому джипi! Навкруги багато машин, я уважно слiдкую за дорогою. Було так класно! Навiть переслiдував злочинця!

Мама сiла поруч i поцiлувала сина, а тато, щось ховаючи за спиною, таемниче мовив:

– Вiталiку, пам’ятаеш, я обiцяв винайти для тебе дещо незвичайне?

– Нарештi я дочекався! – сплеснув у долоньки хлопчик. – Говори швидше, що це?

– Гарантую, подарунок тобi сподобаеться, – сказала мама.

У руках тато тримав невеличку старанно вiдполiровану залiзну коробочку з гарними вiзерунками.

– Скринька зi скарбами? – розсмiявся Вiталiк, пiдбiг до нього i заглянув усередину. Побачив три колбочки у формi конусiв: зелену, синю i бiлу. Вони були мiцно закритi пробками.

– Там водичка, але особлива, – сказав тато.

– І що в нiй такого особливого? – поцiкавився син, розглядаючи незвичайний подарунок.

– Вiзьми будь-яку iграшку, от тодi i побачиш.

Неподалiк на столику ще вчора Вiталiк залишив динозаврикiв. Вони стояли рядочком, неначе живi. Тiльки були значно меншими за велетнiв з минулого. Помiж них хлопчик знайшов тиранозаврика.

– Це Тира. Вiн оберiгае i захищае iнших.

Тато взяв зелену колбочку, вiдкрив i легенько нахилив. Кiлька краплинок зблиснули i одна за одною полетiли донизу.

– Рятуйте, дощ! – несподiвано скрикнув тиранозаврик. Обернувся i побачив будиночок iз конструктора. Майнув усередину i за мить обережно виглянув у вiкно.

– Привiт, усiм! Будемо знайомитися? – сказав радiсно.

– Ти бiгаеш i розмовляеш! – здивовано мовив Вiталiк. Наблизився i нахилився, щоб краще роздивитися його.

– Так, – погодився тиранозаврик. Вiн залишив свою схованку i досить спритно видряпався на плече хлопчику.

– Як добре, що я можу говорити з тобою, – усмiхнувся Тира i обiйняв його маленькими лапками.

– Жива водичка! – захоплено вигукнув Вiталiк. – Дiйсно жива! Я хочу, щоб ми ii так i назвали.

– Гарна назва, – сказала мама.

– Чому в зеленiй колбочцi?

– Це колiр життя, – пояснив тато. – Зеленi рослинки дають нам кисень, яким дихаемо.

– А водичка в зеленiй колбочцi дае життя iграшкам, – здогадався син.

Вiн обвiв поглядом кiмнату. Ведмедик, зайчик, котик, iншi великi й малi тваринки, виготовленi на радiсть дiтям, здавалося, спостерiгали за ними з поличок. Армiя iграшкових вояк вiдпочивала пiсля бойових дiй. Неподалiк, наче на парадi, вишикувалися машинки. Почесне мiсце попереду займав срiблястий джип.

– Ось хто оживе наступний! – сказав хлопчик i взяв улюблену машинку. – Я хочу це зробити сам, – звернувся до тата.

– Добре.

Вiталiк поклав машинку на килим i крапнув водичкою. Запрацював мотор i срiблястий джипик поiхав кiмнатою, набираючи швидкiсть. Промчав пiд столом, повз диван i книжну шафу. Зробив кiлька кругiв навколо Вiталiка та рiзко загальмував.

– Вирушаемо патрулювати вулицi? – мовив джип.

– І ти говориш?!

– Безперечно, – вiдповiв той. – Тiльки не знаю, як менi це вдаеться.

– І я дивуюся, що можу говорити, – сказав тиранозаврик Тира. Пiдiйшов до машинки i вилiз на капот. – Тут зручно. Пiзнiше покатаемося удвох.

Вiталiк пiдiйшов до книжноi шафи. Поруч iз рiзноманiтною дитячою лiтературою знаходились книги, якi зацiкавили б i дорослих: про космос, нашу землю, про тварин, мешканцiв морiв i океанiв, вiйськова енциклопедiя. До однiеi iз книг притулилося руде левеня – м’яка iграшка. Мабуть, хотiло пiд-слухати мову лiтер i дiзнатися, що там написане. Великi склянi оченята готовi були дивуватися усьому новому i пiзнавати свiт в усiх його барвах.

– Лео, ти – чудовий охоронець, – звернувся до нього Вiталiк. – Втомився сидiти нерухомо цiлий день? Пропоную розiм’яти лапки.

Левеня мовчало i дивилося кудись у далечiнь. Тодi хлопчик дiстав iграшку i поклав на к