Автохтони

Марiя Семенiвна Галiна

Марiя Галiна – вiдома росiйська поетка та письменниця украiнського походження, бiолог за освiтою, лауреат численних лiтературних премiй з поезii, прози та фантастичноi прози (зокрема двiчi – персональноi премii Бориса Стругацького). Химерна проза Марii Галiноi набула визнання критикiв та завоювала любов читачiв.

Роман «Автохтони» росiйською вийшов друком у 2015 роцi i був вiдзначений критикою як одна з найяскравiших лiтературних подiй року.

До безiменного мiфiчного мiста, яке багатьом, однак, видасться знайомим, прибувае такий самий безiменний герой – людина без iменi i без персональноi iсторii. Взагалi, вiн начебто мистецтвознавець, який приiхав, щоб написати статтю про постановку безмаль столiтньоi давнини опери «Смерть Петронiя».

Тiнi оживають, мiсто наповнюеться вихiдцями з минулого, яке начебто давно завершилося, але водночас тривае. Оперна спiвачка, вбита просто на сценi ревнивим коханцем, вiдроджуеться у власнiй напiвбожевiльнiй праонуцi; офiцiантка в мiсцевому кафе працюе тут, за ii власними словами, з кiнця XVIII столiття, а всюдисущий старигань, якого головний герой винаймае як консультанта, схоже, i зовсiм вiчний. Усi разом вони формують дивну i вiдмерлу расу стародавнiх мешканцiв цього мiста – похмурих i загадкових автохтонiв…

Марiя Галiна

Автохтони

© М. С. Галiна, 2015

© І. Я. Кiва, переклад украiнською, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

© ТОВ «Видавництво Фолiо», 2016

***

І бiльша благодать в описi нiмф, нiж в описi медалей.

І бiльша благодать в описi походження гiгантiв, нiж в описi придворного етикету.

І бiльша благодать в описi Мелюзiни, нiж в описi кавалерii i артилерii.

І бiльша благодать в описi пiдземного гiрського народу, нiж в описi фехтування i залицянь.

    Парацельс

…коли видно блуднi вогники, це означае неминучий занепад краiни.

    Парацельс

– Що це таке? – сформулював вiн незаперечне. – Прохiдна кiмната?

Вiн тiльки-но збирався сказати, що цiлком влаштовуе, красно дякую, але тут дверi до, як вiн гадав, комiрки, розчахнулися, i повз нього, гупаючи берцями, вервечкою пройшли два здоровезних байкери, мiдно-рудий та русявий, обидва у чорнiй шкiрi, блискучих клепках, шипах i ланцюжках. Анi на нього, анi на чергувальницю вони не звернули уваги.

– Еге ж. У нас, розумiете… трошки ремонт.

На сайтi нiчого про ремонт не було. Вiн похмуро роздивлявся синенький п’ятитомник Гайдара на поличцi (чому Гайдар?) i думав, що напише в них на форумi всiлякi прикростi. Так iм i треба.

Задумалася, почухала плече носом. Вiн проти волi замилувався – не кожен так може.

– Є одна, щоправда, там фарбою сильно тхне.

Вiн уявив, як сидить на лiжку в самiсiньких трусах, а повз, туди й сюди, ходять байкери.

– Фарбою тхне. Ясно. Гаразд, ведiть.

Вiкно пред’являло пiкселi бурих i зеленуватих черепичних дахiв, обсиджених тарiлочками супутникових антен. Посеред кiмнати стирчали заляпанi побiлкою козла. Фарбою, так, тхнуло, i добряче. Але вiн любив цей запах.

– Муляри вже закiнчили. А художниця приходить вдень. І йде до шостоi. Вона вам не заважатиме.

Вона встигла розмалювати лише одну стiну: суворий чоловiк, погрожуючи гiгантською логарифмiчною лiнiйкою, обiймав жiнку, яка випускала опасистого голуба.

Радянське стае модним. А колись здавалося, прости, Господи, сранню сумною.

– Ну ось, – радiсно сказала чергувальниця, – файна кiмната, еге ж?

Чоловiк iз логарифмiчною лiнiйкою покосився на нього з докором.

– Поснiдати де можна? У вас?

– Ой, нi, в нас же ремонт. У «Криницi» можна. Як вийдете, вiдразу праворуч. Вони рано вiдчиняються. В них омлет. І запiканка. І сирники з варенням. І недорого.

Вона була зовсiм юна, а молодим завжди хочеться iсти.

Вiн похитав головою, розкрив сумку i почав розкладати речi на лiжку, поруч iз пласкою гiркою постiльноi бiлизни, яка пахла пранням.

* * *

Полив’янi горщики, грубi нефарбованi балки… Безодня смаку. «Криниця», а як же ж.

Жiнка за стiйкою, повновида, ще молода, дуже домашня, кивнула до нього i крадькома позiхнула.

– Як завжди?

Вона не посмiхалася, але здавалося, що посмiхаеться. Тiльки приховано. Таемно. Лише д