Шоколад

Джоан Гаррис

Чарiвним вiтром змiн до маленького французького мiстечка завiяло чудову жiнку та ii маленьку дочку. Згодом Вiана Роше вiдкривае на головнiй мiськiй площi шоколадну крамничку, де готуе чудовi тiстечка, запашну каву та головне – шоколад на усякий смак. Здаеться, ця дивовижна жiнка здатна дiбрати ключик до будь-якого серця, бо вона мае чудовий дар – вгадувати потаемнi бажання людей та усi печалi лiкувати солодкими ласощами. Але тiльки коли Вiана зустрiчае молодого цигана Ру, вона нарештi розумiе власнi бажання…

Джоан Гаррис

Шоколад

На спомин про мою прабабусю Марi Андре Сорен (1892–1968)

Подяка

Сердечна подяка усiм, завдяки кому ця книжка народилася на свiт: родинi, за пiдтримку, турботу про моiх дiтей та дещо сумбурну наснагу; Кевiну, за те, що вистраждав усю цю нудну паперову роботу; Анушцi, яка подарувала цiй книжцi Пантуфля. Щиро дякую й моему невтомному агенту Серафiнi Кларк та редактору Франчесцi Лiверсiдж, а також Дженнiфер Люiтлен, Лорi Фаунтен та всiм-всiм-всiм робiтникам видавництва «Даблдей», якi були такi добрi до мене. Урештi-решт, хочу висловити особливу подяку своему товаришевi по перу Кристоферу Фаулеру за натхнення.

1

11 лютого. Вiвторок на Масницю

Вiтерець нас пригнав сюди пiд саму Масницю. Вiтер, не по-лютневому теплий вiтер, сповнений гарячих масних ароматiв смажених млинцiв, ковбасок i посипаних солодкою пудрою вафель, що пеклися на розпеченiй плитцi просто бiля узбiччя… У повiтрi, немов якась жалюгiдна протиотрута вiд зими, вирували кружальця конфетi, сковзали по рукавах, манжетах i, зрештою, осiдали в канавах. Люди юрбилися по обидва боки вузькоi центральноi вулицi, охопленi лихоманкою захвату. Витягали шиi, тiльки б угледiти оббитий крепом вiзок, за яким шлейфом розвiвалися стрiчки й паперовi трояндочки. Анук – в однiй руцi жовта куля, в iншiй iграшкова труба – ловить витрiшки, стоячи мiж базарним кошиком i чудернацьким брунатним собакою невизначеноi породи. Такi Масницi нам, менi та iй, не вдивовижу. У Парижi, перед минулим постом, ми спостерiгали процесiю iз двохсот п’ятдесяти прикрашених вiзкiв, у Нью-Йорку – зi ста вiсiмдесяти, у Вiднi бачили два десятки оркестрiв, марширували вулицями, бачили клоунiв на ходулях, карнавальних ляльок iз великими хиткими головами з пап’е-маше, дiвчат у вiйськовiй формi, котрi спритно обертали в руках блискучi жезли. Але коли тобi шiсть, свiт сповнений особливоi чарiвливостi. Дерев’яний вiзок, поспiхом прикрашений позолотою й крепом, сценами з казок. Голова дракона на щитi, Рапунцель у вовнянiй перуцi, русалка iз целофановим хвостом, пряниковий будиночок – картонна коробка в глазурi з позолотою, чаклунка у отворi дверей, онде, тицяе пальцями з недоладними зеленими нiгтями у гурт принишклих дiтей… У шiсть рокiв ти здатна осягати тонкощi, що через рiк будуть уже поза твоiм розумiнням. За пап’е-маше, сухозлотицею, пластиком вона поки ще бачить справжню чаклунку, справжнi чари. Вона пiднiмае до мене обличчя. Їi очi, синьо-зеленi, як та земля, що вiдкриваеться погляду, коли на неi дивишся з височини, сяють.

– Ми тут залишимося? Залишимося? – Тут менi доводиться нагадати iй, щоб вона говорила французькою. – Але ж ми залишимося? Залишимося? – Вона чiпляеться за мiй рукав. Вiтер збив ii волосся в пухнату шапку, схожу на солодку вату.

Я замислююсь. Мiстечко – не гiрше за iншi. Ланскне-су-Тан. Сотнi двi душ, не бiльше. Малесенька крапка на швидкiсному шосе мiж Тулузою й Бордо, лишень клiпнеш – i вже проскочили. Одна центральна вулиця – тiльки й того, що два ряди дерев’яно-цегельних будиночкiв мишачого кольору, якi так i туляться один до одного, та кiлька маленьких провулочкiв, що тягнуться паралельно, нагадуючи зубцi кривоi виделки. Яскраво-бiла церква на площi, по периметру якоi розташувалися маленькi крамнички. Ферми, розкиданi по невтомних ланах. Сади, виноградники, обгородженi смужки землi, передiленi згiдно зi суворою iерархiею сiльського господарства цього краю: тут яблунi, там кiвi, динi, цикорiй у панцирi з чорного пластику, винограднi лози – сухi зачахлi батоги у променях злиде