Судний день

Ярослав Іванович Ярiш

Історiя Украiни в романах

«Гомонiла Украiна, довго гомонiла, довго, довго кров степами текла-червонiла»…

Зi шкiльноi парти ми пам’ятаемо, як Шевченко у своiй безсмертнiй поемi «Гайдамаки» «скликав» у Холодний Яр вiдважне гайдамацтво, а ми з хвилюванням слiдкували за долями Гонти, Залiзняка i Яреми Галайди. Та чи було все саме так, як описував Великий Кобзар? Як зараз нам ставитися до кривавих подiй Колiiвщини? Що це було: стихiйне повстання украiнського селянства, спланована вiйна за вiдновлення незалежностi Украiнськоi Держави чи «багатоходiвка» Росiйськоi iмперii?

На це питання дае вiдповiдь новий роман Ярослава Ярiша «Судний день». Його сюжет заводить нас у жорстоке ХVІІІ столiття, де помiж темних пущ Холодного Яру та глибоких байракiв запорозького степу кувалися свяченi ножi, у той час як у замках i палацах жирувало знавiснiле вiд безкарностi панство. Ось-ось «заспiвають третi пiвнi», впаде iскра у порох i велике пожарище затопить всю Украiну, спом’янувши гордi часи Хмельницького i Палiя.

Усе нiби й просто… Але була ще й третя сила…

Ярослав Ярiш

Судний день

© Я. І. Ярiш, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2006

* * *

Пролог

Млiiв. 1766 рiк

Десятки коней голосно тупотiли, пiднiмаючи хмару куряви. Дощику не було уже кiлька тижнiв, тож пилюка на дорозi стояла мало не по кiстки. На небi – нi хмаринки. Сонечко пригрiвало добряче, так що з-пiд шапок виступив рясний пiт. Конi смердiли по5том, а вiд них той запах передавався i на людей. Понад усе хотiлося скинути iз себе кавалерiйськi лати, розiгрiтi сонцем, i шубовснути з розгону у воду. Не можна.

Пан Воронович iхав попереду, поруч iз ним тримався той самий бiскуп, що його не допустила до церкви млiiвська громада, а позаду – озброенi жовнiри. Із млiiвцями потрiбно було розiбратися, до того ж так, аби iншим наука була.

Будучи на королiвськiй службi, Воронович не подiляв таких методiв. Вiн був ротмiстром однiеi з корогов так званоi украiнськоi партii, тобто вiйськових пiдроздiлiв, що були дислокованi на украiнських землях. Пан ротмiстр розумiв, що вiйськовi не повиннi втручатися до справ релiгiйних, але тут закрутилося трохи по-iншому. Полiтика. А де полiтика – там i грошi…

Жовнiрська кавалькада минула першi дерева, що росли край дороги при в’iздi до мiста. Тут пан ротмiстр зауважив кiлькох дiтлахiв, що бавилися в пилюцi, призупинив коня, але хлопчаки, вгледiвши чужинцiв, кинулися навтьоки. Воронович бачив, як вони чкурнули навпростець городами, тож, навiть якби пан ротмiстр захотiв iх спiймати, це було неможливо. Воронович не став поспiшати, а уважно слiдкував своiм поглядом за дiтьми, котрi тим часом то зникали з очей, то знову з’являлися, петляючи людськими левадами у бiк церковноi дзвiницi.

«Що ж вони замислили?» – якось не вiдразу збагнув ротмiстр, як раптом закалатав дзвiн. Бив тривожно i дуже дзвiнко, розливаючись вiд дзвiницi по цiлому мiсту.

«От малi бестii», – про себе вилаявся Воронович i приострожив коня.

Конi мчали клусом, пiднiмаючи куряву i ризикуючи потоптати старих i малих, що знаходилися саме на шляху. Якесь дивне вiдчуття пробудив у пановi ротмiстру цей тривожний дзвiн…

Почувши тривожне бамкання, люди висипали зi своiх хат, однак тут же ховалися на своi обiйстя, побачивши кавалькаду ворожих вершникiв. Дорога робила чималий гак, так що доки жовнiри доiхали, минуло трохи часу. Ще здалеку було видно, як кiлька людей крутилися бiля церкви, але з приiздом вершникiв усi кудись позникали.

Приiхавши на мiсце, Воронович легко зiскочив з коня, пiднявся схiдцями i спробував вiдчинити дверi церкви. Марно – були зачиненi. Тут же наказав жовнiрам:

– Ламайте дверi. Решта – зганяйте сюди хлопiв. Зараз превелебний бiскуп буде правити святу мшу. Хто не прийде, а буде сидiти вдома, – згорить разом з хатою. А ще: знайдiть менi попа i пономаря та швидко сюди.

Жовнiри розбiглися виконувати наказ ротмiстра. Кiлька з них почали виламувати молотом дверi. Коли робота була зроблена, Воронович звернувся до бiскупа:

– Святий отче, iдiть готуйтеся до служби, а моi люди назганяють