Дракон з Перкалабу

Марiанна Борисiвна Гончарова

Украiнська жiноча проза

«Дракон з Перкалабу» – перша повiсть Марiанни Гончаровоi з наскрiзним сюжетом. Це iсторiя життя молодоi прекрасноi жiнки, яка, незважаючи на всi складнощi й жорстокостi долi, вмiе радiти кожному дню, перетворюючи його на неповторне свято для своiх друзiв i близьких. При цьому всi перипетii ii життевого шляху проходять на тлi неповторних карпатських краевидiв, повних вiкових таемниць i чудес. І цi таемницi та дива описанi в книжцi так детально й переконливо, так безпосередньо i реально, що виникае чiтке та хвилююче вiдчуття: носiем усiх цих таемниць, вiщих знань, чарiвного чаклунства е сама авторка – карпатська чарiвниця Марiанна Гончарова.

Марiанна Гончарова

Дракон з Перкалабу

© М. Б. Гончарова, 2012

© М. Б. Гончарова, переклад украiнською, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2016

* * *

Роздiл перший. Веретка

Дорогий читачу, безцiнний мiй читачу.

Скажу вам все вiдразу i чесно, щоб не iнтригувати i не заплутувати… Ця книжка – не детектив i не фантастика. Тим бiльш – не фентезi i не мiстичний трилер… Це, бачте, правда. Все тут написане, дорогий мiй читачу, – абсолютна правда. Авжеж. Гори – правда. Дракон – правда. Мольфари – правда. Владка та ii коротке стрiмке життя – чиста правда. Моя особиста пряма участь майже у всьому описаному нижче – теж правда. А вигадка в тому, що волею своеi уяви я все це вирiшила сплести в строкату веретку. Чи знаете, що таке веретка? Гарне звучне слово, так. Це домоткана дорiжка, такий килимок. Дбайливi гуцульськi господинi стелили ii на пiдлогу, на лави, зараз уже веретками й дивани накривають, i крiсла. Та куди завгодно зараз ii стелять. Вона нiколи не виходила з моди, оскiльки завжди була поза модою. І ось я зiткала таку довгу цупку веретку з рiзнокольорового яскравого барвистого прядива – одна смужка веселкова, друга – густо-чорна, журлива, далi – смужки iнакшi, поступово перетiкають з одного кольору в iнший, потiм знову пронизуватi барви – червона скажена, бiла нiжна боязка – i знову безрадiсна чорна… Словом, все як у життi, як днi i роки нашого перебування в цьому свiтi.

Колись через вперту мою допитливiсть i прагнення вмiти все я заходилася вчитися ткати на благенькому саморобному ткацькому верстатi. Найважче вдавались усiлякi вiзерунки – треба було забарно вплiтати одну нитку за iншою, суворо дотримуючись малюнка. І от сидиш, копирсаеш пальцями полотно. Припасовуеш нитку. Простромлюеш ii рiвномiрно мiж туго натягнутими на верстат мiцними шовковими нитками основи. А потiм притискаеш особливим гребiнцем цю нову яскраву ниточку, маленьку часточку майбутнього вiзерунка, щiльно притискаеш до вже вплетених ранiше. Плетеш неквапно, ретельно та терпляче, iнакше нитка не ляже в цiльне полотно, виткнеться або, навпаки, загубиться. Плетеш i думаеш про все i про всiх навколо. І потiм ось ця веретка навiть стае гарячою вiд моiх рук i цих думок. І знiмаеш готове плетиво з верстата, обробляеш край i вiдразу даруеш його маленькiй людинi – хлопчику чи дiвчинцi – це не суттево. Даруеш з тим, щоб дитинка, прокидаючись вранцi, ставала на цю веретку своiми мiцними теплими босими нiжками i щоб не змерзла.

* * *

Так. А тепер про iмена i географiчнi назви. Їх я навмисне змiнила. І якщо ви добре знаете мене, якщо ви добре знали мою подругу, про яку розповiдатиму, якщо ви добре знаете мiсця, де ми живемо, а також географiю Карпат i Прикарпаття, – не шукайте, будь ласка, збiгiв. Вони – випадковi.

Але ж, – запитаете ви i матимете рацiю, – якщо все це правда, якщо немае в нiй, у цiй книжцi, жодноi вигадки, якщо змальовуеш ти звичайне життя, яке – ось же воно, – вiдчиняй вiкно i дивись, не втомлюючи себе читанням, – навiщо ж ти взагалi ii написала, цю книжку? Для чого? Що ти хотiла сказати?

* * *

Ну от. Для чого? Що? Чому?

Кого не спитаеш, на кого не глянеш, на чолi кожноi звичайноi дорослоi, а подеколи й не дуже, людини е вiдбиток тяжких, непоправних втрат. Не про грошi я зараз, не про майно.

Я про людей. Про тих, хто пiшов. Нi, не вiд вас пiшов, не з вашого будинку в iнший, а