Дрiт

Михайло Нечитайло

Збiрка Михайла Нечитайла вмiщуе дев’ять оповiдань. Це рiзнi за змiстом i за жанром твори, героi яких звичайнi люди: з рiзними характерами, долями i переживаннями. Цих людей ми можемо зустрiти в повсякденному життi. Але всiх iх поеднуе одне – вони прагнуть щастя, як прагнемо його i ми з вами. Книга не залишить байдужим нiкого, хто бажае зрозумiти себе i пильнiше придивляеться до своеi душi.

Михайло Нечитайло

ДРІТ

Дрiт

Очiкування неминучого дощу серед нестерпноi засухи – непевне заняття. Бо радiсть – дощ рятiвний, мовляв, iде – вмить може змiнитися жахом урагану, градобою, руйнуванням усього i вся, де серед посвiжiлого повiтря стовбичиш ти розгублений i розчавлений з единою думкою – най би вже краще стояла нестерпна, але тиха та спокiйна спека.

Славка Пулюя чекала така радiсть, така радiсть – вилупитися пташеням хотiлося з яйця, аби наново узрiти цей прекрасний свiт.

Славко i Таня малися йти на бал. Славкiв «предок», мiсцевий меценат, влаштовував тii бали, як знак для довколишнього плебсу про приналежнiсть роду Пулюiв до аристократичних виверхiв.

Таня – з плебсу. Донька слюсаря з радiомеханiчного заводу та прибиральницi мiськоi автостанцii – куди вже нижче в низи.

Але… То Славкiв батько, вiдколи почав рахувати долари не купюрами, а пачками, раптом подiлив свiт на двi площини – бiлокiстяну й чорнопорепану. А Славко, студент студентом, ото хiба що при власнiй хатi, до тих подiлiв ще чи не дорiс, чи не вколотився в iх сутнiсть – виокремив з чорнопорепаних свiтiв собi Таню; й так у неi вкипiв, так уплiвся в ii очi, в коси влип, у стан завився, що де б не йшов, на що б не зирив – спершу перед очi ставала Таня, а вже потiм з-поза неi проступав свiт.

Мати бундючилася:

– Не рiвня.

Батько поблажливо гладив вуса:

– Байдуже, хай зiб’е оскому на простих сирах, аби до вишуканiших зi знанням справи пiдступав.

– Таня – не сир, – видiлився гнiвно син. – Вона – любов моя одна. І я ii по ваших свiторозподiлах рвати не збираюся.

– Хай молодiсть пошкварчить, хай, – мружився батько, самовдоволено склавши на пузi руки.

– Не рiвня, – шипилася мати, вiдчуваючи в синовiм коханнi загрозу зведеному в аристократи роду Пулюiв.

Славко тiкав вiд «предкiв» до своеi хати, бо знав одне – яких би аристократичних верховiть не сягав рiд Пулюiв, Таня вже вписана до скрижалей того верховенства. Звiдки б не була родом, з яких би низiв не клюнулась у свiт, а коли вже е на землi, е одна така, коли вже в душi, що й не знайдеш душi поза нею – дорога ii одна, та ж, що й у Славка. Що б там не дув собi у вуса батько, як би не гнiвалася мати – Таню скорчувати зi Славкових шляхiв iм не пiд силу, бо немае сили над коханням, якщо кохання всесильне.

– Пiдеш на бал? – запропонував Славко Танi.

– Та… – зашарiлася, – чи ж годна я на бали…

– Таню! – аж пiдскочив. – Та ти для мене найкоштовнiша дiадема в коронi свiту, чим ти переймаешся, гожiстю до балу?!.. Та що той бал?! Танцюльки, грацiя серед залу. А ти – дiадема!

Бачив – аж горiла дiвчина балом. Але вiдмовлялася йти навiдрiз.

Лише наступного дня дотумкав. Персня, дiдом, засновником знатного роду Пулюiв, дарованого, на палець зодягнув Славко Пулюй, перед дзеркалом коштовною окрасою хизуючись – i дотумкав.

– Господи! – за голову вхопився. – А в чому ж Танi на бал iти? Не в джинсах же, не в кофтинцi, хай i наряднiй, не в платтячку благенькiм.

До вечора поклав перед Танею дароване iй бальне плаття.

– Ось, – усмiхався, – i якщо ти зараз знову вiднiкуватимешся вiд балу, я роздягну тебе й себе, скручу нас дротом – i хоч так, але ми з’явимося на тiм велелюднiм балу.

– Не треба дроту, – цiлувала, – Славку, милий, не треба дроту. Що той дрiт, як нас янголи зв’язали крильми.

І ось збiгли декiлька днiв – i прийшов час балу. Жаданого балу, на якiм Славко нарештi постане в супроводi своеi нареченоi – прекрасноi, чарiвноi, незрiвнянноi. Хай заiкнеться тiльки хтось про розкреслювання свiтiв на гожi й негожi, хай посмiе булькнути дурисвiтську нiсенiтницю про нерiвню чи викривлення роду, коли поряд Славка стоятиме не х