Інтронiзацiя

Михайло Нечитайло

Зарахування до Унiверситету космiчних зрушень означае не лише приректи себе на довiчне служiння людству, а й вiдректися вiд усього земного i стати Захисником. Історiя про чотирьох товаришiв, а можливо, суперникiв, якi ось-ось закiнчать унiверситет. Але йтиметься не лише про дружбу, адже вона завжди таiть у собi зраду i кохання, суперництво i взаемовиручку. Це iсторiя про те, як стають справжнiми профi, для яких обов’язок на першому мiсцi, а вже потiм – решта.

Михайло Нечитайло

Інтронiзацiя

І

Вони сидiли навпроти одне одного.

Це була карма.

Хоча, певно, карма не завжди е долею, iнодi просто прокляттям.

Тодi кожен, хто зараховувався до Унiверситету космiчних зрушень, назавжди позбувався своiх дотеперiшнiх iмен i освоював коротке та влучне, нiби пострiл, але щоби оригiнальне й навiки.

Вiн отримав Джо. Оригiнальнiстю навряд чи вирiзнялося. Потiшити могло хiба тим, що бiльше нiхто в найближчi тисячолiття його не отримае. Персональний первiсний i глибоко особистий код на всi вiки, що досяжнi в найближчiй перспективi. Такий закон.

Поряд були Летюк, Гвiам, Суррена, ще десяток однокурсникiв. Унiверситет космiчних зрушень – занадто пишна назва для закладу зi п’ятнадцятьма щорiчними випускниками на всю планету. Але бiльше планета не потребувала.

Десь столiття тому ядерний потенцiал людства сягнув параметрiв, що iз захисту перерiс у непотрiбнiсть. Технологii знищення ракет у першi долi злету лазерами космiчних установок сягнули того рiвня, коли ракети перестали бути носiями ядерних зарядiв, а перетворилися в рипучi пiдводи епохи кiнноi тяги, пiдвладнi й пiддатливi кожному кучеру навiть найзадрипанiшоi брички. Тож ядерний потенцiал вирiшили лiквiдувати. Пафосний порив транслювався по всiх каналах iнформацii, все кудись везлося, й стверджувалося, що на утилiзацiю.

Але насправдi було не так. Одному з генiiв прийшла на ум думка, що, так би мовити, утилiзованi ядернi заряди досить привабливо можна розмiстити на орбiтi, прилаштувавши на суперприскорювачi. Так учинила одна держава. Але ця преференцiя тривала недовго, бо вже незабаром уся орбiта кишiла зброею. Над кожним ледь видимим населеним пунктом у космосi висiла базука, готова пульнути, щоб через секунду мiсто перестало ним бути.

Лазери для винищення тоi загрози виявилися безсилi, бо електронiка не встигала зреагувати на миттевий штурм земних поверхонь. Тож кожен державний дiяч мав за честь поставити свою базуку над чиеюсь територiею для захисту своiх. По якiмсь часi над кожним мiстом громадилися тi базуки вже десятками, а подекуди й сотнями. Свiт тримався на волосiнi, яку практично нiхто не контролював, окрiм Божого провидiння.

На тому етапi й вирiшено було обмежити доступ зброi в космос. Вiдтак на орбiтi з’явилися лазери, котрi не могли нiчого вдiяти з базуками, бо будь-який ii штурм моментально спричиняв до надшвидкiсного запуску заряду на землю, але ефективно протидiяли пiдйому в космос будь-якого лiтального апарату. Майже на столiття людство втратило славу космiчноi цивiлiзацii, опинившись на рiднiй планетi пiд власним прицiлом.

Але таке затворництво рано чи пiзно мало скiнчитися, бо супутники, котрi забезпечували людське життя, застарiвали та зношувалися, а новi хоч i продукувалися по майстернях та заводах, але висот сягнути не мали права.

Йшлося до первiснообщинного, або ж бодай середньовiчного укладу життя. А вiдтодi, як одна з базук утратила свою летючiсть з-за вiдсутностi належного догляду й гепнулася, ще дякувати Богу, на Нову Землю, де стовбичила над якимось об’ектом, спричинивши термоядерний вибух та забравши в обiйми вiчностi з пару тисяч життiв, владарi краiн почали шукати консенсусу. Бо невдовзi базуки малися гепатися частiше й частiше, вiдправляючи передчасно в далекi свiти мiльйони життiв, щоби незабаром вiдправити туди не тiльки все людство оптом, а навiть iскорки життя у виглядi невибагливоi бактерii в глибоких штольнях.

Тодi й було створено коридор для виходу в космос, а поряд з ним i Унiверситет космiчних зрушень. Мiжнародний, щоби жодна субстанцiя не могла виокремитися та шугонути в безповiтряний простiр самотужки