Своя кров

Михайло Нечитайло

Страшнi i дивнi речi кояться в провiнцiйних мiстечках нашоi батькiвщини: вбивства, згвалтування, грабiж. І розслiдувати всi цi злочини надзвичайно важко, якщо навкруги тотальна кругова порука. Молодому лейтенантовi потрiбно прикласти чималих зусиль, аби знайти справжнього злочинця i врятувати вiд покарання невинного. «Шипшина не цвiте на осiнь»… «Своя кров» Михайла Нечитайла – це не лише детективна iсторiя, це твiр, який нагадуе нам, що, незважаючи на труднощi й перепони, потрiбно вiрити в справедливiсть i людей.

Михайло Нечитайло

Своя кров

Повiсть

Частина перша. Грiх конвою

* * *

Труба – це така хитра конструкцiя, що коли нею щось починае текти з точки А в точку Б, то обов’язково десь знайдеться точка без наймення, але сама найголовнiша, в якiй текучiсть дуже посилюеться, причому не по трубi, а з труби.

Вода – це така хитра хiмiчна сполука, котра, будучи розiгрiтою серед лютих морозiв, раптом пробуджуе свою геологiчну пам'ять i прагне, знайшовши безiменну точку в трубi, зiгрiти не призначену iй точку Б, а всю ойкумену.

І цим псуе кров.

Бо пiд ясним сонечком, яке й саме змерзло, аж зжовкло, ти мусиш стати його замiнником, ти мусиш пхатися в паруючу яму, ламати голову над конструкцiею труби, сушити мiзки над геологiчною пам’яттю води, морозити довколишнiй свiт, аби зiгрiти якусь одну точку Б, сирiч, храм освiти, що в народi здобув коротку назву – школа; а в документах iменуеться гордо – гiмназiя.

Конструкцiя труби загадкова, пам’ять води мiцна, бабраешся в ямi з добру тижняку – ойкумена собi грiеться; а точка Б – ну, нiяк.

І тодi хочеться випити.

Нi, не всю воду – куди нам, сопливим; навiть не кварту води – бр-р, i так дубар дубарiнський, хочеться випити чарочку. Маленьку таку, маленьку. Але довгу.

Що ж, будьмо. За розквiт гiмназiй.

* * *

Коли замерзають гiмназii – сумно всiм. Здаеться, хилиться до смутку все мiсто. Аж страшно з того похилу – не дай Бог, упаде, стражденне, то розсиплеться ж на друзки серед затвердлих морозiв.

Йому б, мiсту, радощi в пригоршню, аби не хилилося. Тiльки хто зродить ii, жадану. Хто, окрiм гiмназистiв.

Їм труба за церкву, вода – за iкону; бо з них народжуеться новий свiт – незапланованi канiкули.

Та серед нових свiтiв завжди валяються кострубатими купами залишки свiтiв старих – це директору гiмназii примарилося, буцiмто випускнi класи не наздоженуть вмерзлi у рвану трубу знання, тож погнав нещасних на навчання до двох кiмнат, де притуленi були на зло всiм холодам електрокалорифери.

Вони насмiлилися стверджувати, що не вода на цiм свiтi основа життя, та дули до кiмнат пiдiгрiте повiтря.

І цим псували кров.

Чотирьом випускним класам з усiх класiв школи випало пiднятися супроти води та труб, конвоем стати довкола знань i вести iх до мети – цементувати силою своею розхристанi мiзки випускникiв.

Конвой стояв у двi змiни – бо класiв чотири, а теплих кiмнат двi. І тiльки коли сива нiч мерзлою грудкою валилася на землю, рушав конвой на постiй.

* * *

Але на перетоптаних вулицях мiста конвоювалися не тiльки знання, конвоювалися й стежки-дорiжки, аби розпростертими стояли до ранку, не скрутилися жужмом вiд дикого морозу – бо мiсто, в якому вранцi жодна душа не знайде своеi стежки, приречене на безкрiв’я. А воно повинне бути повнокровним.

Стежки конвоювали собаки. Вони схиляли своi писки до об’екту охорони й шурували, як навiженi – берегли скарб.

А коли конвой натикаеться на конвой – ситуацiя ускладнюеться та потребуе сторонньоi допомоги.

Катя Осмолодова, майбутня випускниця гiмназii, стояла серед дороги додому, а впоперек тiеi дороги стовбичив пес. Вiн не гарчав, зирив просто якось незрозумiло, але йти з портфелем на собаку не завжди е правильний крок.

– Цуцику, йди, йди, – скиглило зо п’ять хвилин дiвча.

Позаду собаки щось вихлюпнулося з провулка – чи парубок, чи чоловiк.

– Гей! – гукнула Катя. – Дядьку! Проженiть собаку!

– Га? – вiдгукнулась iстота.

– Собаку проженiть, будь ласка, – просилася гiмназистка.

– Хай стоiть, – варнякало з вулицi.

– Як