Два фото

Інгвар Ант

Коли як не у дитинствi ми набуваемо своiх найпотаемнiших страхiв. Героi оповiдань вже не дiти – вони простi люди з рiзними характерами та мрiями, але кожен зi своею неповторною iсторiею. Хто знае, що iх чекае за поворотом – здiйснення бажань, мертве тiло, шепiт дерев, грати пiдземелля чи, може, сама Смерть? У збiрку вмiщено 13 оповiдань лiтератури жахiв (горрор, мiстика, триллер, антиутопiя), де показанi найтемнiшi сторони повсякденного життя, а теми дитинства, кохання, долi i смертi – у найнесподiванiших ситуацiях. Боятися неприемно, боятися – страшно, але гра тiней манить нас у цей свiт. Свiт темряви....

Інгвар Ант

Два фото

Моiй маленькiй Оксанi, яка досi боiться....

З любов'ю Надi, яка завжди вiрила....

Carpe diem[1 - «Лови день» – вислiв римського поета Горацiя (65–27 рр. до н. е.), заклик насолоджуватись життям.]

«Одного дня ви помрете»

    М. Зузак «Крадiйка книжок»

– Ну то що, ходiмо? – маленька долоня опинилась перед карими очима, якi уже давно вицвiли.

– Так швидко?! – замiсть здивування, у голосi почулись лиш легкi нотки суму, переплетенi невидимою ниткою вдячностi.

– Ти взагалi щасливчик, – червонi вуста дiвчинки, iз волоссям кольору осiннього листка клену, рухались нешвидким бiгом, – комусь було дано i значно менше.

– Знаю, – його погляд ловив темнi дитячi очi, якi здавались намистинки на шнурочку, – але у мене ще одне едине прохання.

– Добре, – вилетiла вiдповiдь одразу, – я згодна на це.

– Але… але, – по посiченому глибокими зморшками обличчю пробiг подив, брови пiднялись, – ти ж не запитала про, що я прошу?

– Друже, – слова тихо бринiли iз ii уст, а посмiшка розцвiла на поцяткованому веснянками обличчю, – менi бiльш вiдомо про тебе, чим ти сам про себе знаеш. І майже всi, просять, одне i те саме.

– Але хiба це можливо? – старi очi трохи розширились, набувши форми м’ячiв для гольфу.

– Якщо людинi щось невiдомо – це не означае неможливе. – ii лице i далi свiтилось. – І ще: майже всi просять, одне i те саме.

Сутенiло. Повiтря на кiлька секунд наповнилось тишею, а сонце помалу скочувалось за небозвiд. Невеличке мiсто готувалось до обiцяного спокою, проводжаючи останнi автомобiлi, якi, немов на перегонах, гнались додому.

Ось ще трiшки i першi лiхтарi прокинуться, забiгають сiрi тiнi, а лавочки у парку будуть всiянi парами. Поряд iз шкiльними портфелями, почуються першi слова зiзнання. Пальцi, мов дроти кабелю, з’еднаються у хитросплетiннi, а на букети квiтiв впадуть уже не першi сльози. Бувають сльози радостi, але i вони солонi.

Можливо, нiхто не звертав увагу на цiкаву пару, що долаючи крок за кроком парк, повертала в сторону озера. Невисокий, худорлявий чоловiк iз глибоко врiзаною сивиною, скидався на поважного професора у сiрому костюмi та синьою краваткою. Вiн iшов попiд руку з дiвчинкою, яка ледь досягла букварного вiку, i була одягнута в кольорову сукню. Двi вогнянi косички сплела змiйкою червона стрiчка, а на ноги, деколи пiдстрибуючи, налiзли коричневi черевики.

Ще кiлька секунд i позаду залишився пiшохiдний перехiд. Перед очами нависла майже рiвна поверхня озера, дещо потривожена вогнями вiд прилеглих лiхтарiв. У небо де-не-де врiзались зеленi вiти дерев. Тиша…

– Завтра у цiй же порi? – голос чоловiка звучав тихо. Трохи вiдчувалось легке хрипiння, мов у старого годинника, металевi стрiлки якого пробiгли не один марафон.

– Секунда в секунду, – дiвчинка ще раз посмiхнутись. Теплоти уже не вiдчувалось, – чесно кажучи: у мене завтра ще дуже багато роботи.

– Розумiю, – вiн похитав головою, – i так завжди?

– Постiйно i без вихiдних.

– Що можу ще сказати, – слова не хотiли вибiгати назовнi, заховуючись глибоко в серединi, – дякую i прощай.

– До завтра, друже, – дiвчинка зробила кiлька крокiв вперед, обернулась i ще раз повторила, – до завтра.

– «Хотiлось би, щоб це завтра тривало якомога довше, – лиш читалось в очах старого чоловiка, – довше».

Вiн обернувся, тихо зiтхнув, мов скидаючи багатовiковий тягар, та чимдуж, на що були спроможнi висохлi ноги-сiрнички, попрямував додом