Чому люди бiльше не лiтають

Володимир Коваленко

Хто ми? Як живемо? Чому живемо саме так? Чому виникають саме такi проблеми? Якоi думки оточення про нас? А якщо це оточення неживе, або, скажiмо, умовно живе? Яка мiсiя людства загалом та кожноi людини окремо? Що таке добро i що таке зло? Що таке душа та чи е вона у тварин, рослин, речей? Автор певен, що всi питання, як i всi вiдповiдi на них знаходяться в душi у кожного. Аби почути iх, треба зупинитись i прислухатись до тихоi музики власноi душi. Твори, якi увiйшли в збiрку, теж пошук. Алегорично-мiстична сентенцiя думок i почуттiв, образiв, якi оживають i занурюють у рiзнi свiти.

Володимир Коваленко

Чому люди бiльше не лiтають

Пес

Слизька смуга шляху темним вужем звивалася кудись у бiлу далечiнь, тiкала вiд мiських багатоповерхiвок. Снiг, що змерзся, голi стовбури дерев i свинцеве небо. А ще – холодний вiтер. Хоча морози вже й ослабили своi мiцнi пазурi, але зима е зима…

Уздовж шляху, полями, неспiшно, понуривши голову, брiв пес. Якоi вiн був породи? Його це мало цiкавило. Як i всi «дворяни» вiн втiлював сумiш на перший погляд несумiсних рис i являв собою плiд щирого собачого кохання, яке не знае «расових» та «зовнiшнiх» обмежень, – просто поклик природи. Довга жорстка шерсть збилася i чорно-бурими жмутами терлася об снiг. Велика, красивоi форми голова, дарунок вiд породистих пращурiв, вказувала на розум, а мiцнi лапи – на силу. Та все це зараз затиралося й розмивалося на фонi бiло-сiрого снiгу.

Думки про «собаче» життя чи про те, де поiсти, бiльше не тривожили його. Вiн досить довго жив i, в силу свого собачого ества, вiд самого народження сприймав всi примхи свiту як належне. Стусани, голод, холод були лише невiд’емною частиною життя. Іншого вiн не знав i не бачив.

Такi почуття, як, наприклад, заздрiсть – притаманнi лише людям i геть вiдсутнi у свiтi тварин. Як i поняття «крутостi». Бiльшiсть людських категорiй не мали значення для цього пса.

Даремно люди думають, що собаки, як i всi iншi тварини, здатнi сприймати лише простi, примiтивнi речi, i що вони спроможнi сказати лише «гав»! Нi! Пес усе розумiв, як умiв i розмовляти. Все його тiло, вiд кiнчика носа до кiнчика кудлатого хвоста – говорили, кричали. Самi очi могли передати бiльше, нiж людська мова. Прикро, але чомусь загальна мова почуттiв, добре знайома i зрозумiла всiм живим iстотам, зовсiм не сприймаеться людьми, вищими i нiбито найрозумнiшими з усiх.

Багато про що мiг згадати i розповiсти цей собака, але зараз вiн просто брiв, намагаючись забути про бiль, що пiк i вивертав його нутро. Пес йшов помирати.

Вже кiлька днiв вiн вiдчував, що тяжко хворий i жити йому залишилося недовго. Нi холод, нi пустий шлунок бiльше не хвилювали. Можливо, вчора його занадто сильно пнули носаком по ребрах? А може, все це через нестерпний бiль у м’язах? Байдуже. Вiн вiдчував: його час закiнчуеться.

Невiдомо, чи обирае хто де i ким народитися, але обрати як померти – це вже можна собi дозволити. Залишати свiт у мiстi псовi не хотiлося. Сiрява i мряка. Постiйний гвалт i гомiн. Звичнi смiтники i безпритульнi друзi й подруги-собаки? Нi! Вiн не хотiв, щоб його кiнець хтось бачив. Як не хотiв бiльше залишатися в мiстi й бачити все те.

Скiльки вiн йшов? Питання суперечливе i несуттеве. Звiсно, йшов вiн довго. Не зважаючи на бiль, на те, що задихався i часто кашляв.

Спочатку думки були про те, як вийти з мiста, а коли багатоповерхiвки i примiськi будиночки залишилися позаду та вiдкрився безмежний простiр полiв, вкритих снiгом, – пес почав видивлятися, де краще зустрiти смерть.

Ось нiби непогане мiсце. Бiло-сiрi лани бiгли вдалечiнь, вiдгородженi вiд темно-сiрого шляху рядами темноi лiсосмуги. Високi кущi чудорнацьки розхитували голим гiллям, сумно пiдвивали. Пес зупинився. Тепер час обмiркувати, як саме зустрiти кiнець. Чи лягти, наприклад, пiд березою i чекати, коли холод i хвороба не вiзьмуть свое? Це – довгий шлях. Чи може краще, як багато хто з собачого роду, – кинутися пiд колеса машини?… Нерiшуче пес стояв на мiсцi, вертячи головою, думав.

Питання вирiшилося само собою. З-за рога вискочила срiбляста машина i з легким