Пов'язанi Любов'ю

Людмила Когут

У життi все побудовано на любовi. У своему творi авторка не вигадуе нових слiв кохання, а вмiло поеднуе вiдомi вам слова, i вони починають говорити до вас та примушують тремтiти й ваше серце. Вона швидко вводить вас у вир чужих почуттiв. Розповiдае про це цiкаво, незвично та захоплююче, i ви, непомiтно для себе, переймаетесь ii героями i хворiете iхнiм коханням. Авторка ненав’язливо намагаеться зачепити ваше серце за живе i сокровенне. Показуе дивовижнi поривання душi i просить вас iх вiдчути i пережити, збагнути всю силу любовi i по-iншому подивитися на життя та прекрасний навколишнiй свiт. Вона пiдводить вас до того, щоб ви не поспiшали засуджувати iнших, а уважно заглянули в «храм своеi душi» i зробили iспит власноi совiстi, а потiм побачили людей навколо себе i себе серед них… Закликае: «Простягнiть руки i серця один до одного, станьте добрiшими i терпимiшими, радiйте кожному дню життя, кохайте i будьте коханими».

Людмила Когут

Пов'язанi Любов'ю

…У життi все побудовано на любовi. У своему творi авторка не вигадуе нових слiв кохання, а вмiло поеднуе вiдомi вам слова i вони починають говорити до вас та примишують тремтiти й ваше серце.

Вона швидко вводить вас у вир чужих почуттiв. Розповiдае про це цiкаво, незвично та захоплююче, i ви, непомiтно для себе, переймаетесь ii героями i хворiете iхнiм коханням. Авторка ненав'язливо намагаеться зачепити ваше серце за живе i сокровенне. Показуе дивовижнi поривання душi i просить вас iх вiдчути i пережити, збагнути всю силу любовi i по-iншому подивитися на життя та прекрасний навколишнiй свiт. Вона пiдводить вас до того, щоб ви не поспiшали засуджувати iнших, а уважно заглянули в «храм своеi душi» i зробили iспит власноi совiстi, а потiм побачили людей навколо себе i себе серед них… Закликае: «Простягнiть руки i серця один до одного, станьте добрiшими i терпимiшими, радiйте кожному дню життя, кохайте i будьте коханими».

Частина перша

Зрiзана квiтка

Я дуже тяжко Вами вiдболiла.

Це все було як марення, як сон.

Любов пiдкралась тихо, як Далiла,

А розум спав, довiрливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На бiлих вiкнах змерзли вiтражi.

І як ми будем, як тепер ми будем?!

Такi вже рiднi, i такi чужi.

Ця казка днiв – вона була недовгою.

Цей свiтлий сон – пiшов без вороття.

Це тихе сяйво над моею долею! —

Воно лишилось на усе життя.

    Лiна Костенко

Коли Анця була дитиною, а потiм i пiдлiтком, ii завжди переслiдували суперечливi думки про свое село. Настроенiсть ii думок та хвилюючi почуття, якi заволодiвали нею, здебiльшого залежали вiд пори року – наскiльки вона його любила влiтку, настiльки ж ненавидiла взимку. Коли ж виросла, ставлення до свого рiдного гнiзда значно змiнилось, як, зрештою, i саме село та життя в ньому. Але усе це буде значно пiзнiше, а поки що…

Не могла натiшитися мальовничим краевидом довкола… Особливо восени. Скiльки сягало ii спостережливе око, скрiзь були предковiчнi безмежнi гори, вкритi столiтнiми синiми смереками та недосяжними лiсами, вбраними у дивовижний рiзноколiрний одiж: зелений, червоний i жовтий, який заворожував своею невимовною красою. А там, удалинi, серед недоступних грегiдних шпиць, як у них у селi називали скелястi верхiвки гiр, свiтло-золотистими плямами грiлися до гарячого гiрського сонця величезнi полонини з незлiченними стiжками пахучого сiна.

…Їхня хата, побудована ще маминим татом, стояла на самому узлiссi бiля пiднiжжя гори. Звiдти весело чюрiв потiчок, спiваючи свою одвiчну неперервну пiсню та легенько i безтурботно перекочуючи маленькi хвилi через камiння, щедро нагрiтi сонцем. Дiдо зробив тут потужну кам'яну греблю, яка по-господарськи терпляче збирала цiлющу джерельну воду в невеличке мiлке озерце. Теплою лiтньою дниною дiти iз задоволенням хлюпались у цiй лагiднiй купелi, а iхня мама, Богдана, прала бiлизну i одяг, який потiм розкладала на великi камiннi валуни. Одяг швидко висихав на них i не було потреби його прасувати, гарячий камiнь вправно робив свою справу.

Унизу лежало село, яке важко було