Сага про…

Людмила Когут

Кожна людина, як дерево, мае корiння. Це корiння – ii родина. Роман «Сага про…» – своерiдна мандрiвка словом крiзь глибини родинноi таемницi. Вiчна тема – життя i смерть, кохання i зрада, пошук iстин i переживання. Крiзь сюжетну канву роману читач доторкаеться до рiзних граней суперечливого життя всiх членiв великоi родини. Книжка стане добрим другом i порадником для кожного, хто опинився в тенетах родинних проблем. Автор спонукае задуматися над своiм життям, нагадуе кожному, що найбiльша таемниця для людини – вона сама: ii любов i ненависть, сила i слабкiсть, мудрiсть i невiглавство. У романi виразно проступае авторська позицiя: життерадiсний оптимiзм, вiра в добро. Роман не залишить байдужими вашi серця i душу.

Людмила Когут

Сага  про…

Ходив у рай – провiдав маму.

Воно й неважко йти туди:

Вхиляй у сад низеньку браму,

Лягай пiд яблуню i йди.

Дорога свiтлом перевита,

Овита китицями зiр,

Комети, мов колосся жита,

Чи вiдблиски вогнистих лiр.

Чужого мало, все знайоме

І постать мамина й хода,

І руки, тихi вiд утоми,

І очi, сивi, як вода.

«Ти як сюди дiстався, сину?

В яку загнав себе бiду?»

«Не бiйтесь, мамо, я не згинув –

Заснув я в нашому саду».

    Богдан Стельмах

Частина 1. Поминки

Ми незнаемо, що таке життя,

то чи можемо ми знати, що таке смерть?

    Конфуцiй

…Прожите, що пролите, – не повернеш. Важкий спомин гострим цвяхом колов ii серце i не залишав збентежену душу. Лежала в лiжку поруч iз чоловiком, який також ще не стулив ока, хоча був стомлений трагiчними подiями останнього тижня, а ще переповнений ii розпачем i сльозами. Думки, що блукали в головах, були одна химернiша вiд iншоi. надворi вже зорiло, i минулий вечiр здавався божевiллям. Вони все нiяк не могли повiрити в те, що сталося.

…Дев’ять днiв тому вдосвiта раптово задзвонив телефон. Занадто раннiй для недiлi, вiн не вiщував нiчого приемного. Люба рiзко схопила слухавку, обпечена цим тривожним звуком. телефонувала мамина сусiдка:

– Любцю, ти тiльки не хвилюйся! Я сьогоднi вночi дивлюсь, а у вас в хатi свiтло все горить та й горить, тож я i думаю, що ж так довго може робити Миколаiвна, як би то зимою, то б перевiряла зошити, а зараз лiто. Зраненька, коли я iшла порати худобу, бачу свiтло далi горить, то я пiдiйшла та й зазирнула у вiкно. Дивлюсь, а ваша матiнка заклякла, сидячи на крiслi, головою схилена на стiл. Я давай стукати у вiкно, а вона, бiдненька, не чуе, бо заснула вже вiчним сном. то я оце й прибiгла в хату та й дзвоню тобi. Що я маю робити, чи розбивати дверi, чи вже чекати вас? А ви, дiти, самi порадите зi своiм горем.

Люба спочатку занiмiла i не могла й слова сказати вiд такоi несподiваноi та важкоi звiстки. А потiм з грудей вирвався дикий крик, як у пораненоi птахи:

– Господи, та що ж це за лихо таке?! Я ж тiльки минулого тижня була в неi iз сестрою та допомагала на городi, i мама була при доброму здоров’i! то як же це так сталось?! Боже ж ти мiй рiднесенький! нi, я не можу прийти до тями вiд цього! тiтко Зоню, ви нiчого не робiть. Я зараз всiм сповiщу, за кiлька годин ми будемо вдома, все зробимо самi. А вам дякую, що задзвонили, – поклала слухавку та гiрко i голосно заплакала…

Для кожноi людини рано чи пiзно приходить хвилина, коли в неi попереду тiльки минуле, а майбутне позаду. так зараз було в iхньоi мами.

…Вечорiло, але до хати все пiдходили люди, говорили неголосно, як i прийнято бiля небiжчика. Кiлькiсть присутнiх для села була вражаюче великою. І не дивно – померла директорка школи, на цiй посадi вона незмiнно працювала понад сорок рокiв.

Люди помiж собою тихенько гомонiли:

– Дивись, гадка – за морем, а смерть – за плечима! Вона ж iще вчора вибирала собi одяг, в якому мала йти на випускний вечiр у школу.

– По смерть далеко ходити не треба, вона все поряд.

– так, що тут говорити. нiхто не знае, коли кого що спiткае! Всi там будемо. тiльки не в один час.

– Раптова смерть завжди страшна, але, напевно, Миколаiвна була люблена Богом, що так легенько вiдiйшла i не мучилась. Щасливий той, хто помирае ранiше, нiж сам покличе смерть, бо вже несила