Гаугразький бранець

Яна Дубинянська

Глобальний соцiум – свiтле майбутне. Свiт високих технологiй та розумноi унiфiкацii в усiх сферах, цiлком комфортний для життя. Гауграз – едина у свiтi краiна, що тримаеться за своi традицii, культуру, звичаi, розмаiття мов i вiру в прадавнi магiчнi сили. Цiна протистояння – перманентна вiйна. Майже комп’ютерна стрiлялка для одних, сенс життя для других. Край, де жiнки нiколи не припинять народжувати воiнiв, перемогти неможливо – надто коли вести вiйну з позицii гуманiзму. «Гаугразький бранець» – роман-експеримент над суспiльством, що насправдi не настiльки вiдрiзняеться вiд сучасного, як це може здатися з перших сторiнок. Переклад з росiйськоi Ярослава Мишанича.

Яна Дубинянська

Гаугразький бранець

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Вранцi мене будить, звичайно ж, Виховалька. Як i всiх дiтей.

Та взагалi-то менi подобаеться прокидаться ранiше, поки вона ще спить. Я – жайворонок (хто не знае, в степовiй екосистемi е така пташка). І пiдглядати, як Виховалька завантажуеться. Деколи ii глючить, i тодi вона стае спочатку схожою на хлопчиська. Роб каже, це тому, що Виховалька ще його, для мене батьки не стали iнсталювати новоi, адже педагогiчнi програми страшенно дорогi. Адаптували ту, яка була, а вона хтозна котрого поколiння, от i вистрибують усiлякi глюки.

Роб – це мiй брат. Нi в кого немае брата, а в мене е. Тiльки вiн уже дуже-дуже великий. І зрiдка зi мною розмовляе.

Однак сьогоднi Виховалька вiдразу завантажилася правильно. Єдине, спочатку по стiнi прокотилися фiолетовi хвилi, але то нiчого. Вона гарна. У неi зеленi очi, як i в мене, i довгi бiлявi косички, якi будуть у мене, коли я виросту така ж велика. За моiми пiдрахунками, рокiв через два. Щоправда, Роб казав, що Виховалька теж виросте й усе одно залишиться старшою. Шкода.

– Хто не спить, той хутко встав! – загукала Виховалька. Вона завжди помiчае, що я вже не сплю, як не прикидайся.

– А тодi – назад упав!!! – пiдхопила я, пiдстрибуючи в бiлому пуховi постелi.

Цей вiршик я сама вигадала. Виховалька каже, що вiн страшенно нелогiчний.

Поки я заштовхувала рештки постелi до анiгiлятора, увiмкнулися iншi стiни, ведмедi й iжаки на них заграли пiдiймального марша, на стелi замерехтiли рiзнокольоровi сонечка, а Гiмнастиня почала показувати вправи, зовсiм-зовсiм новi сьогоднi, хоча зазвичай, я давно помiтила, що вона перепрограмовуеться наново щодва тижнi. Виховалька повторювала за нею, а я за Виховалькою, бо так, як сама Гiмнастиня, менi нiзащо не зробити. Ну, хiба що потiм, коли виросту.

– А зараз – у душ! – скомандувала Виховалька.

В душi я вiдразу просiкла, що хтось уже вмикав сьогоднi водний режим. Роб, звичайно ж, бiльше нема кому, – ми з мамою й татом знаемо, як це дорого. Я збиралася перемкнути на iонний, чесно-чесно, тiльки меню начебто пiдвисло…  А що, Робовi можна, а менi не дозволено?!

– Юсто! – докiрливо промовила Виховалька, проступивши на хвильку на дверях.

– Комусь можна, а менi не дозволено? – я обурилася, але Роба вирiшила не виказувати. – Ти чого шпигуеш за мною?

– Нiчого я не шпигую, – образилася вона та зникла.

Я зiтхнула й увiмкнула iонний душ. Хоча задоволення вiд нього нуль, самi знаете.

Коли я повернулася до кiмнати, Виховалька сказала, що батьки сьогоднi страшенно поспiшали й замовили енергетичнi комплекти прямо до капсули, щоб поiсти по дорозi на роботу, а Робнi вiдчалив з самiсiнького ранку, сяк-так поснiдавши, до того ж не прихопив iз собою зв’язилки, вимкнув маячок i навiть не залишив якiрних координат, а цього вже робити нiяк не можна, – вона сподiваеться, я ж ii розумiю.

Словом, ми знову снiдаемо самi – зрозумiло. Але Виховалька завжди пояснюе докладно й повчально, в неi такi налаштування.

Я швиденько вдягнулася. У синенький комбик, майже такий самий, як i старий зелений, який позавчора анiгiлювали, дуже шкода, – а всiлякi там конусильки в цяточку я ненавиджу!!! Зачесалася, скочила на ковзалку i на сьомiй швидкостi помчала до iдальнi. Якщо встигати на кожному розi торкатися стiни, то здiйсниться будь-яке бажання, яке загадаеш. Проте на сьомiй не дуже й торкнешся… Далька з нашоi групи соцiалiз