Сходовий майданчик

Яна Дубинянська

Бiльшiсть героiв роману вважають, що машина, винайдена старим, безнадiйно закоханим професором, здатна здiйснити iхнi найзаповiтнiшi бажання. Може, вам теж так здаеться? Дiйсно, якщо ваше почуття – любов чи ненависть, заздрiсть чи каяття, страх або ностальгiя – достатньо сильне, машина здатна сумiстити ВАШ життевий простiр iз простором ТОГО (чи ТІЄЇ), на кого це почуття спрямоване. На сходовому майданчику з’являться новi дверi – хай насправдi вони на iншому боцi земноi кулi. Просто перетнути сходовий майданчик. Просто прочинити дверi, за якими вона нарештi вiдбудеться – та едина, довгоочiкувана зустрiч, що переверне все життя. Чи ви впевненi, що це i е здiйснення бажань? Переклад з росiйськоi Ярослава Мишанича.

Яна Дубинянська

Сходовий майданчик

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ І

Лишалося тiльки кинути авто й тiкати в лiс – що вiн i зробив. Темна стiна хаосу сплутаного безлистого гiлляччя здавалася суцiльною i геть непрохiдною. Ноги, тiльки-но вiн вийшов з машини, по кiсточки вгрузли у масну липучу багнюку. Вiн кинувся вперед, намагаючись продертися кущами, заховатися в темрявi. Лiва нога вплуталась у невидимий зашморг кореня чи поваленого дерева, чоловiк втратив рiвновагу i, впавши обличчям у гостре галуззя, кудись покотився несподiвано крутим схилом. Переплетене вузлами корiння i гiлки уповiльнили падiння, вiн пiднявся було на ноги – i знову впав у багнюку, змiшану з торiшнiм листям.

Там, згори, шосе освiтилося автомобiльними фарами. Вiн почув вищання гальм, а потiм короткий стук гороху об стiну – автоматну чергу. Вони зрешетили його авто, але далi чомусь не поiхали. Вiн принишк, напружено ловлячи кожен звук. Здаеться, вiдчинилися дверцята… Вийшли поглянути на його труп. Зробити контрольний пострiл. Пiд рукою трiснула гiлка, i вiн завмер, – хоча почути це там, на шосе, вони, звичайно, не могли. Навiть вiн, як не старався, майже нiчого не чув, – хоча, зрозумiвши свою помилку, тi, що нагорi, навряд чи мовчали. Якийсь час вiн лежав зовсiм непорушно, вiдчуваючи, що поволi занурюеться у рiдку грязюку. Нарештi, з боку шосе почувся шум автомобiля, що вiд’iздив. А за декiлька секунд нiчну темряву розiрвав слiпучий спалах – гуркiт вибуху почувся на мить пiзнiше.

Вiн тихо пiдвiвся, спираючись об нерiвний стовбур дерева. Подумав про машину. Про свою сяючу, iдеально гладеньку темно-синю «Мазду», яку вiн вiв трасою повiльно й обережно, а при паркуваннi завжди боявся подряпати об щось. Два тижнi як з автосалону. Його перша машина. Їi придбання урочисто знаменувало початок зовсiм нового, iншого, справжнього життя, – перетвореного тепер у димнi уламки на нiчному шосе.

Садна на долонях болiли, вiн спробував витерти грязюку об кору дерева, – вiдчуття було таке, нiби шкiри на руках немае зовсiм. Мокрий i брудний одяг прилип до тiла. Раптом дав себе знати холод, пронизливий холод пiзнього жовтневого вечора. Треба було кудись iти. Зрештою, вони могли повернутися й обшукати лiс бiля дороги – якщо iм дiйсно потрiбне його життя. А вiн уже вiрив, що воно iм потрiбно.

І вiн побрiв невiдомо куди, вiдхиляючи колючi гiлки й прикриваючи лiктем обличчя. Гiрше, нiж останнiй бездомний жебрак. А як все починалося… чорт забирай, усе це починалося дуже непогано!

Адже вiн не продавав душу дияволовi – хоча можливiсть була. Бiльшiсть приятелiв з тренажерного залу ходили в охоронцях у крутеликiв з тiньового бiзнесу, добре заробляли i недовго жили, – вiн дивився на таких iз спiвчуттям i категорично вiдмовлявся грати в цi iгри, коли йому пропонували. Батько не для того вклав усi своi збереження у синове навчання в престижному коледжi, щоб вiн продавав своi м’язи на пiстолетне м’ясо. Правда, всi намагання продати розумну голову незмiнно завершувалися пiсля заповнення анкети словами: «Чекайте, вам перетелефонують». Вiн був уже готовий чесно визнати поразку i повернутися на щитi у рiдне провiнцiйне мiстечко, коли представник однiеi з численних вiдвiданих фiрм дiйсно зателефонував.

Але ж, боже мiй, чорт забирай, це була монолiтно-солiдна, абсолютно добропорядна, стара i надiйна компанiя!

– Грегорi? – запитала мiнiатюрна жiнка,