Римськi цифри

Михайло Блехман

Другий роман дилогii про родину Блехманiв. У ньому йдеться про iхне життя в украiнському селi на Полтавщинi на початку 50-х рокiв XX столiття, де Клара працюе адвокатом, а Самуiл – лiкарем. У них пiдростае син Мiша, для якого рiдною стае украiнська культура. Цей роман – своерiдний гiмн Украiни, в ньому, як i в "Вiдображення", мова йде про головне питання людського буття.

Михайло Блехман

Римськi цифри

Переклав украiнською Олег Гончаренко.

Надiйцi

Трьома ударами зловiсними

Дзвони озвались з далекiв…

І я, щоб втримати мить iстини,

Знов сковую iх ланцем слiв.

    Зiнаiда Гiппiус

Нас було неначе сплетено в гiрлянду.

    Хулiо Кортасар

Якщо не ховати обличчя вiд зiрочок, що пестять щоки, спустившись до тебе iз застудженого неба, вiдчуваеш, що ти – не один. Точнiше, не одинокий, навiть коли один. А зiрочки тодi здаються пелюстками, якi хтось обривае та й кидае сюди, донизу, i вони пестять тобi щоки ненав’язливо i нескiнченно. І просять, примовляють:

«Не вiдкладай пера, не закривай записника. Продовжуй».

Це говорить вона, це ii голосом звертаються до мене теплi, але змерзлi зiрочки.

Наполегливо заперечуючи негатив, вони погойдувалися у повiльному летi так, аж здавалося – нiби то численнi спiвбесiдники похитували головами:

«Те, що вiдбувалося тодi, вiдобразиться i в тому, що у тебе е нинi, чого у тебе так багато… І стане тим, що iще обов’язково буде. Не бiйся свого записника. Довiрся йому. Папiр терпить не все, чи ж тобi цього не знати, – але те, що хочеш довiрити йому ти, вiн не терпiтиме, а навпаки – оберiгатиме».

«А раптом я помилюся?…»

Вони неначе посмiхнулися:

«Помилишся, якщо закриеш записника. Але ж не закриеш?»

Вони пiдштовхують до мене чорнильницю:

«Ось твое улюблене фiолетове чорнило. Ось ручка, ще з тих часiв, якi нiколи не згадати, якщо якось раптом забути… Але ж ти не забув?…»

Я узяв подарований менi записник зi стiльця, який завжди стоiть бiля узголiв’я дивану. Умочив ручку в чорнило, пiднiс ii до дзеркально чистоi сторiнки. І побачив там, в цьому дзеркалi, вiдображення того, про що збирався розповiсти. І менi стало зовсiм неважливо, чи будуть мене слухати. Набагато бiльше, незмiримо важливiше – розповiсти.

Зваичайно ж, записника я не закрию.

Інакше – дзеркало трiсне. Інакше його нiкому буде вiдремонтувати. Інакше не розповiм того, про що не забув i не забуду.

Звичайно ж, я не забув. Розповiм усе так, як було, хай навiть усе було трiшки й не так. Вiдображення тому i називають вiдображенням, бо воно всього лише схоже на оригiнал. Навiть – якщо дуже схоже.

Дорогi менi римськi цифри допоможуть менi, вони обiцяли.

Улюблене фiолетове чорнило i не менш улюбленi дзеркальнi сторiнки не пiдведуть мене. І я намагатимуся не пiдвести iх i тих, про кого розповiдатиму.

Знаю, що не пiдведу.

А важливiше, нiж знаю, – вiрю.

I

Самуiл знову повернувся з медiнституту трохи ранiше: цього разу, звичайно, вiдмiнили лекцiю професора Каца.

– Правильно поставлений дiагноз, – казав професор Кац, – це на 90 вiдсоткiв позитивний результат. В iнших 10-ти – медицина, тобто ми з вами, безсила. А неправильний дiагноз – це на 90 вiдсоткiв негативний результат. Іншi 10 припадають на величезний, незаслужений нами, але заслужений пацiентом талан.

– Цiкаво, – Самуiл ледь не плюнув вiд розчарування, шпурляючи портфель i темпераментно роззуваючись, – лiкування також вiдмiнять? Може, i лiкарнi, i полiклiнiки? Тодi я iм також не знадоблюся? Заретушують нас разом з Кацем так, як учнiв у шкiльних пiдручниках примушували «ворогiв» замальовувати, щоб i дурних прикладiв не було.

– Не виключено – усмiхнувся Володимир Федорович. – Адже начальство мае свое окремiшне бачення.

Марiя Ісаакiвна вибухнула:

– Прикуси язика, Петкевичу! Тебе нам тiльки не вистачало!

– Навiщо кусати? Може, краще перекусимо? – як завжди, примирливо запропонував Володимир Федорович. – Сьогоднi вiдмiнили заняття, завтра вiдмiнять вiдмiну. Не голодувати ж нам через них? А щоб вiдмiнити лiкарнi – це ж як iм самим треба захворiти, i на який сказ?

– Повиздихають усi! – рявкнув Самуiл.

Кларi усе ж таки вдалося заспокоiти йо