Могильник

Володимир Худенко

Роман-притча, роман-застереження. Жорстока, але чесна антиутопiя молодого украiнського автора. Людство занадто довго перебувало в полонi власного самообману про свое безумовне лiдерство i панування на Землi. А що, коли люди, з усiма своiми науковими i технологiчними досягненнями, з усiма своiми iдеями про прогрес i пiдкорення Космосу – всього лишень кормова база майбутнiх прийдешнiх Патрiархiв? Кормова база, яка чомусь почала вважати себе чимось бiльшим? І чого будуть коштувати всi досягнення людства, коли прийдуть справжнi господарi? Чи зможе людина довести всiм, i перш за все – самому собi, що вiн щось iнше, щось бiльш значне? Щось значне чи навiть хтось значний?

Володимир Худенко

МОГИЛЬНИК

Бо коли ти вiдмовишся вiдпустити народ Мiй, то ось Я взавтра спроваджу сарану на твiй край.

І покрие вона поверхню землi, i не можна буде бачити землi. І поiсть вона решту вцiлiлого, позосталого вам вiд граду, i поiсть вона кожне дерево, що росте вам з землi.

І переповняться нею доми вашi, i доми всiх рабiв ваших, i доми всього Єгипту, чого не бачили батьки вашi та батьки батькiв твоiх вiд дня iснування iх на землi аж до сьогоднi!

    (Вихiд 10:4–6)

ПРИСВЯТА

1

Пам’ятаеш цей парк у досвiтнiх сирих туманах?

Цю алейку, засипану жовклим кленовим листом?

Вбогi клумби й городи крiзь осiнь з ii димами

І дороги в полях крiзь свiтанки ii iмлистi?

Пам’ятаеш цi ранки? Автобуси в сиву безвiсть,

Прохолоду ставкiв, тополинi ряди дороги,

Свiт далекого мiста глухими ночами серпня

І всю решту того, що вернути немае змоги?

Пам’ятаеш лiнiйки у тихiй середнiй школi,

Пам’ятаеш свята i години нудних урокiв,

Пам’ятаеш хрести кладовищ за футбольним полем,

Пам’ятаеш, лебедонько, скiльки пройшло вже рокiв?

Пам’ятаеш мое iм’я i мою статуру,

Пам’ятаеш моi слова чи мое обличчя,

Пам’ятаеш мiй голос – либонь, ти його забула,

Так i мало би статись, та й, власне, не в тому рiч.

Так i мало би статись, писати цi вiршi сором,

Я давно й не пишу, бо не знаю, кому писати:

Ти в далекому мiстi тепер зустрiчаеш зорi,

Ти давно вже чиясь дружина i гарна мати.

Ну а я вже давно списався, усе збулося,

Я не став, ким хотiв, вiрогiдно, й не мiг би стати,

Бо кому ще потрiбнi рядки про твое волосся,

Про твоi божi руки, про очi вiдьмацькi клятi,

Про твою худорбу, про дорогу до твого дому,

На котрiй я тобi говорив про свое кохання.

Все давно помiнялось, i я вiдчуваю втому,

Вiд якоi позбутись менi вже снаги не стане.

Ти давно вже не тут, i не там, не в моему серцi.

Я давно вже не той, котрим мрiяв колись там бути.

Все давно помiнялось, i стравлений Карабутiв

Вже чогось починае здаватись менi нестерпним.

Все давно помiнялось; полями гуркочать зливи,

І наступнi снiги у розхристаних хмарах виснуть,

І проходять нiмi роки по холодних нивах,

Холоди застилають простiр мого дитинства.

Тихий парк в бур’янах, тi алейки в шприцах та смiттi,

Вбогi клумби скосили, а школа, либонь, вже струхла.

В коридорах, де ти пiдпирала не стiни – свiт мiй,

Панотець править службу, йому там цiлують руки.

Кладовища зростають, а в вiкна шкребуться вiти,

Стадiон той пустуе в сипкiм безгомiннi ранкiв,

Вiд дороги, де ми стояли, то вiе вiтер,

То глухими ночами доноситься лязкiт тракiв,

І здригаються стiни, i юнiсть вiдходить з краем,

І моi вбогi рими безпомiчно терпнуть, меркнуть,

І холоднi машини асфальт предковiчний крають

І стирають з iсторii руки твоi безсмертнi.

2

Просто знай: ти була, ну i я намагався чесно

Вкарбувати у вiчнiсть тебе, молоду й красиву,

Адже ти воскрешала усi цi грядущi весни,

Ти була Персефона, могутня i жалiслива.

Ти була Персефона – я знаю, ти б насмiялась

Із усiх епiграм, що я ними тебе ославив.

Я це знаю, лебiдко, i ти абсолютно права,

Ти була не така, але ж ти не була й моя.

Не була би нiколи, бо мертвi мiста порожнi

І не мають правителiв, ними гуляе вiтер,

Їх немае потреби любити, хiба лиш божий

Д