Справи земнi

Зоряна Зiнь

Збiрка «Справи земнi» про буденне життя, про речi, що оточують нас. Часом ми не завважуемо того як живемо. Життя минае, стираються подii, котрi творять саме життя i свое, i чуже. Важко усвiдомити те, що навколо нас, це ми самi. У кожного свiй бiль, своя Голгофа. Чи ти ще зовсiм юна особа («Сонячнi зайчики», «»Тiнi ночi», «Бiлий метелик») й свiт тебе не розумiе, чи ти не розумiеш того свiту, який навколо тебе. Життя прекрасне, скiльки б не було тобi рокiв варто йти до своеi мети («Справи земнi», «Королева», «Фейс контроль», «Вiдьма», «Дарусинi дзвiночки»). Коли втрачаеш вiру у себе, у навколишнiй свiт, коли бiль душi стае нестерпним варто пам’ятати, що людина мае велику мiсiю у цьому шаленому свiтi, котру необхiдно виконати, якщо не ти, то хто («Чубарики», «Покручi», «Чужа кiстка»)? Нiколи не забувати свого корiння, iсторii свого народу, бо той народ – це ми i це наша iсторiя (« «Солодка картопля», «Сам на сам iз свiтом», «Копали картоплю», „Карлики починають i …”). У гонитвi за щастям втрачаемо його («Пташечка»). Збiрка про жiночу долю, про вмiння знайти свою власну стежку у життi, про те, як не втратити себе самого й зберегти у собi людянiсть.

Зоряна Зiнь

СПРАВИ ЗЕМНІ

СОНЯЧНІ ЗАЙЧИКИ

Маленькою дiвчинкою любила ловити сонячнi зайчики. Вони часто вiдбивалися вiд вiкон протилежного корпусу iнтернату на стелi iх спальнi. Ловити зайчикiв виходило пiд час пiсля обiднього сну. Звичайно, що вона, маленька дiвчинка не намагалася дертися по стiнах тодi, коли всiм потрiбно було спати. Та й за непослух ii б обов’язково могли покарати – посадити на весь день до темноi комiрки, що знаходилася у пiдвалi. А вона так боiться павукiв. Дiвчата ще й розказували, що там водилися щурi. А щурiв вона не просто боялася, вони довгий час переслiдували ii у снах. Довго…

Пам’ятае, як ii маленькою мама зачинила у сараi на кiлька днiв, бо гуляла iз своiми друзями. Кинула iй кусень черствоi булки й залишки «Кока-коли» i замкнула.

– Тiльки писни – приб’ю! – такими були ii слова.

Вдень Оксанка чатувала на тварюк i полохала iх якоюсь палицею. Та так довго вона не могла не спати. Їй тодi було лише чотири рочки. Мама гостила своiх знайомих кiлька днiв. Крики, галас, гучна музика приглушували ii плач, на щось бiльше годi було рiшитися, бо добре пам’ятае, як минулого разу ii побили. Вона тихенько плакала й голосно стукала палицею об якогось старого баняка. Зрештою, дiвчинка заснула. Прокинулася вiд того, що ii щось лоскотало бiля вушка, а потiм щось хрумнуло й вухо страшенно заболiло.

– Ай! Аяяй!! – зарепетувала Оксанка.

Вона кинулася на рiвнi ноги, махала руками, а ii щось мiцно тримало за вушко. Якось вона збила ручками те, що так мiцно вчепилося у ii тiльце й побачила щура з вишкiреними зубами. Дiвчинка затулила личко й стала несамовито верещати. Та й що з цього? Хiба хто мiг вчути голос малоi дитини? Коли музика лунала так, що ii було чути й тут, у старому сарайчику, а сусiдiв у них не було, бо жили на краю селища. Тiльки того, що тварина таки налякалася й втекла у своi закамарки. З вушка капала кров. Мала ще бiльше стала кричати й плакати. Коли нарештi матуся опам’яталася, то, мабуть, минуло днiв зо два. За цей час щур навiдувався кiлька разiв, але Оксанка вже не спала, була напоготовi й товкла палицею будь по чому. Ще довго по тому вона не могла спати, кидалася на лiжку, щось вигукувала й ридала до нестями, а потiм засинала й могла довго не прокидатися.

– Та вставай вже, триклята дитино! – будила мама. – Пiдеш до бабусi. Вмийся й вбери чисту сукенку. Нечепура!

Хапонула дитину в цупкi обiйми й ну чесати волосся. Не чесала, а висмикувала кучерики. Вiд матусi несло чимось таким смердючим, що вона, Оксаночка, вiдвертала свое личко.

– Що з вухом!? – гаркнула й продовжувала тягнути за волосся.

– Н-не-знаю, – поволi промовила Оксаночка.

– Гидота! Іди i помий вуха! Помийниця!

Дiвчинка боялася рухати поранене вушко. Воно взялося струпом й нестерпно болiло. Прикрила волосячком рану. Мама чекала ii на вулицi.

– Рухайся! Часу в мене нема!

Дорогою йшли мовчки. Оксанка ловила свiжий подих вiтру, дивувалася бiлому свiту й б