Як зникнути повнiстю

Олег Шинкаренко

Збiрка оповiдань Олега Шинкаренка "Як зникнути повнiстю" являе собою свiдому деконструкцiю суспiльних стереотипiв – як iдеологiчних, так i поведiнкових. Засобами фантастики та абсурду автор представляе цiлу галерею невротичних, самотнiх, смiшно трагiчних i трагiчно смiшних персонажiв, за плечима яких вiдкриваеться цiлий всесвiт безглуздя, в якому наша логiка – лише системна помилка. Книжка отримала лiтературну премiю видавництва "Смолоскип".

Олег Шинкаренко

Як зникнути повнiстю

ГУСТО НЕЗАСЕЛЕНИЙ СВIТ

Ах, дiвчинко! Як не соромно! У вашому вiцi – i бухати!

    О. Шинкаренко

Абсурд – твердження, що не мае нiякого смислу в межах однiеi теоретичноi системи, але може мати смисл в iншiй.

    Якийсь фiлософський словник

Якось Маша i Вiтя з вiдомого старого радянського фiльму-казки раптом непомiтно виросли i зрозумiли, що Дiда Мороза в казковому лiсi знайти легше, нiж сенс у дрiб’язковiй повсякденностi власного життя. Система iхнього життя, як виявилось, мiстить якусь незбагненну помилку i тому легко руйнуеться, перетворюеться на абсурдний, нiкому не потрiбний дiалог про незначуще. Олег Шинкаренко з неабияким письменницьким хистом, майже математичним розрахунком (може, iнженерна освiта даеться взнаки?) i хитринкою в очах вiдбирае для своiх творiв саме такi системнi помилки, що дають змогу героям фетишизувати власну алогiчнiсть, ритуалiзувати власну байдужiсть i популяризувати власне ж таки божевiлля.

Життя, не втрачаючи фантастичностi чи навiть фантасмагорiйностi, перестае для персонажiв бути казкою, традицiйним романним середовищем iснування чи просто реальнiстю, а перетворюеться на липкий i тягучий у своiй безвиходi абсурд, на заплутаний химерний сон, iз якого можна перейти лише в точно такий самий сон, який врештi втрачае своi межi й перетворюеться на справжнiй i основний закон iснування. I протягом читання збiрки потроху стае зрозумiло – таких системних помилок настiльки багато, що вони утворюють реальнiсть iншого порядку, в якiй будь-яке абсурдне твердження постае найбiльшим одкровенням, а ненормальнiсть – единим способом пристосування до системи.

Життя постiйно дурить персонажiв, як розумна Марiйка з однойменного оповiдання, зводячи iх лише з iм же подiбними особинами. Тому й виникае цiкавий феномен творiв Шинкаренка: хоча тексти переповненi розмовами й дiалогами (автор навмисне акцентуе на посиленiй комунiкативностi своiх героiв), але все це словесне полотно очевидно розпадаеться на окремi взаемно непочутi монологи байдужих одне одному людей. Персонажi замкненi всерединi власноi самотностi, наче в темнiй шафi чи в механiзмi пральноi машини, звiдки будь-якi iхнi меседжi заздалегiдь приреченi на непочутiсть. I нiякий активний бунт проти такого життя принципово не можливий, нiякi змiни чи слова не дадуть вiдчуття справжностi чи значущостi, нiякого хепi-енду не буде:

– Василь Федоровичу, це ж ви якусь казку на-писали, чи що?

– Так, саме так. Маете рацiю.

– То де ж там у вас добрi злих перемагають?

– Ет чого захотiли! То вони десь ТАМ перемагають…

I навiть якщо врештi персонаж, втомлений нав’язливими порожнiми й повторюваними деталями свого iснування, захоче приречено здатися на розтерзання системи (як, скажiмо, Марина з оповiдання пiд такою ж назвою), то загальна жага лiнчування абсурдно завершиться розмовами про незадоволенiсть успiхами дiтей у школi й розчиниться в черзi за рибою чи в найближчому пивбарi. I нiчого не змiниться. Тому й остаточна розв’язка – непритаманний елемент прози Олега Шинкаренка, оскiльки вона просто неможлива та, напевно, й непотрiбна; головне – це процес у його триваннi. Саме iз цих причин, як на мене, у текстах цього автора майже нiхто не помирае остаточно, а залишаеться чи то привидом, чи то частиною якогось механiзму, чи залишаеться автором напередоднi: «Ось вже котрий тиждень вiн прикидае, як би це донести до рота ложку супу i при цьому не розплескати жодноi краплi. I ще хоче винайти найлегший спосiб мандрувати у часi, використовуючи при цьому тiльки мильницю, консервний нiж та шворки вi