Кiнь Перуна
Олег Говда
Дай серцю волю – заведе в неволю… Давня приповiдка, вiдома кожному настiльки, що вже не знаходить вiдгуку в душi. Як побажання доброго дня малознайомiй людинi. Просто так заведено, звичай такий. А якщо вдуматися: скiльки за цими словами слiз, болю, розбитих сердець i змарнованих життiв. І звiсно ж, подвигiв i звитяг в iм’я любовi… І нехай втупаються з дороги вiдьми, перевертнi, чаклуни i навiть Батий, разом з усiею ордою, якщо двое кохають i бажають бути разом. Богам теж краще не втручатися, бо не все на свiтi iм пiдвладно…
Олег Говда
Кiнь Перуна
«І коли часом стара бабуся, сидячи в запiчку та прядучи грубу вовну, почне розповiдати дрiбним унукам про давню давнину, … – дiти слухають тривожно… А коли скiнчиться дивовижна повiсть, то…, зiтхаючи, шепчуть:
– Ах, яка ж то красна байка!
– Так, так, – говорить бабуся, похитуючи головою, – так, так, дiтоньки! Для нас то байка, а колись правда була!
– А не знати, чи вернуться ще коли такi часи, – закидае дехто старший.
– Говорять старi люди, що ще колись вернуться, але, мабуть, аж перед кiнцем свiта.»
(І. Я. Франко «Захар Беркут»)
Роздiл перший
Руськi Карпати. Лiто року 6679[1 - лiтосчислення ведеться вiд створення свiту]-го
Безшелесною тiнню ангела смертi завис над полониною, виглядаючи здобич, величезний беркут. І хоч сонце, ще нестерпно палюче на рiвнинi, вже тiльки ледь освiтлювало верхiвки гiр, гострi очi орла чiтко розрiзняли кожне стебельце у високих травах. Однак не метушливi мишi чи буркотливi iжаки вабили могутнього птаха. Вiн чигав на справжню здобич. Таку, що могла б наситити його шлунок м’ясом, а зiр – барвами гарячоi кровi. В передчуттi цiеi митi зiницi беркута зблискували хижим вогнем, а горделивий клекiт так i рвався iз грудей. Але надiя, що здобич поруч, змушувала дотримуватися тишi. Помiтивши якусь лише йому зрозумiлу прикмету, птах змахнув дужими крильми i завис над вiковими соснами, що з пiвнiчного схилу пiдiймалися до самого краю полонини.
У ту ж хвилю, сторожко принюхуючись, з малинника, що вiддiляв лiс вiд квiтучого плаю, вийшла молода сарна. Вона неспокiйно пряла вухами. А делiкатна голiвка, увiнчана короткими загненими рiжками, весь час поверталася навсебiч, уважно оглядаючи полонину. Оскiльки тут лише колихалися соковитi трави, а вiтерець, що дмухав iй у мордочку, теж не чаiв у собi небезпечних запахiв, то гiрська красуня облишила обережнiсть i одним зграбним стрибком вихопилася з чагарникiв. Услiд за нею, дещо вайлувато, зате не менш життерадiсно, вистрибнуло кiлькамiсячне дитинча.
Сарнятковi було ще далеко до материноi вправностi, тож воно не розрахувало своiх сил. Стрибнуло надто далеко, тендiтнi переднi нiжки не витримали ваги його тiла. Тому, жалiбно мекнувши, сарнятко запороло носиком у трави i беркицьнуло через голову. Настрашене пригодою, притьма пiдхопилось i кинулося до матерi, голосно скаржучись на увесь свiт. Та мати лише тицьнула його нiжно мордочкою в забите мiсце, насмiшкувато пирхнула i продовжила пастися. Така зневага образила малого, якому в цю мить видавалося, що нiчого гiршого з ним й не могло трапитися, тож дитинча ще раз голосно мекнуло i задерло мордочку до неба, наче скеровувало до нього свою скаргу. Однак замiсть чистоi, прозороi блакитi воно побачило над собою розчепiренi кривi кiгтi, величезнi крила i страхiтливий дзьоб.
Пекучий, нестерпний бiль пронизав його здивованi очi, i все потонуло в непрогляднiй темрявi смертi…
Беркут напав так нечутно, так стрiмко, що сарна, обернена хвостиком до малого, навiть нiчого не збагнула. І лише почувши позад себе голосний шурхiт крил птаха, що злiтае зробила спершу вiдчайдушний стрибок, рятуючись од ймовiрноi небезпеки, й аж тодi озирнулася. Але побачила тiльки невиразну тiнь, що вiддалялася на сонце, – воно саме закочувалося за вершину сусiдньоi гори. Сарна стривожено мекнула, метнулася туди, де шовковi трави все ще пахли ii дитинчам, але, вловиши нiздрями запах свiжоi кровi, стрiмголов зiрвалася з мiсця й щезла у хащах. І лише трiск сухого хмизу виказував, куди мчала охоплена розпачем та жахом осиротiла мати.
* * *
Люди завше мрiяли про кр