Зодчий iз пекла

Свiтлана Горбань

Наталя Лапiна

Низка загадкових подiй та вбивств приголомшили мешканцiв старовинного палацу, збудованого за проектом вiдомого украiнського архiтектора. Невже у вир життя втрутилися мiстичнi сили, як у англiйських замках з привидами? Це хитромудре павутиння починае розплутувати розумний та завзятий детектив Кiнчев. Роман вражае психологiзмом i точнiстю соцiального аналiзу дiйсностi.

Свiтлана Горбань, Наталя Лапiна

Зодчий iз пекла

Сповiдь

Їi пальцi ледь помiтно тремтiли, голос переривався:

– Менi страшно, отче, я… Я не хотiла такого. Повiрте, не хотiла… Але я вже давно почала помiчати: якщо хтось зробив менi погано… Або я комусь позаздрила… Я… То з тiею людиною обов’язково щось не так. Щось страшне трапляеться. Я передбачаю нещастя. Нiби притягаю iх. Викликаю… проти власноi волi. Я не хочу… Але якщо тiльки подумаю про неi погано, то – все…

– А ти, дитино, пробувала молитись за них? За тих людей?

– Так. І за них, i за себе. Але… Але поганi думки залишаються, i тодi… Я боюся. Я заздрю сестрi. Я… Не хочу цього, але заздрю… Вона молодша, а вже виходить замiж. А коли ж я? І ще… Менi подобаеться ii наречений. Дуже подобаеться. Я нiчого не можу зробити… З собою. Чому так – завжди все iй? Краса – iй, талант – iй, жених – iй, новий будинок – знову iй. А менi?.. Я так не хотiла цього весiлля! І сестра захворiла. Свадьбу вiдклали. А тепер знову… Готуються святкувати. А я… Я не хочу, щоб вони… повiнчалися… І знову лише про це думаю. Постiйно. Дуже боюся, що з нею щось станеться. Винною буду я…

Старий священик зiтхнув:

– Ти чаклувала коли? Ворожила? Викликала духiв?

Вона злякано накрила щоки долонями:

– Я?.. Так. Я не думала, що це серйозно. У Петербурзi я ходила в гурток спiрiтистiв. Ми викликали душi померлих, ну… покiникiв. Але ж цим майже всi захоплювалися… Це були жарти. Не по-справжньому, наче гра… Не я ж одна. Я не продавала душу… нечистому. Всi моi подруги ворожать – i нiчого.

– І ти ворожила? І тепер ворожиш?

– Нi! Тепер уже нi. Три роки поспiль на Хрещення менi снився один i той самий сон… Я загадувала на майбутнього чоловiка. Ставила бiля лiжка на нiч тарiлку з водою й клала зверху мiсток. Дерев’яний, скiпковий. Або лiнiйку. І снилося, нiби я у великому примiщеннi. Висока стеля – надзвичайно висока – далекi стiни, попiд стiнами – галереi. І мiстки – наче в торговому пасажi. І вiн iшов через мiсток до мене, назустрiч, i я хотiла йти до нього… Хотiла його побачити краще, роздивитись риси обличчя. І хотiла з ним… зустрiтися. Але мiсток щоразу падав. Разом з ним. І я розумiла, що ми не зустрiнемось. Нiколи. Цi сни лякали. Наче пророцтво. І пiсля того я вже не ворожила.

Дiвчина зiщулилась. За ii спиною мовчав янтарний напiвморок пишно прикрашеного собору. Спливали восковими сльозами нечисленнi свiчки. Суворо дивилися смаглявi лики святих. Крижаним протягом вiяло вiд мозаiчноi пiдлоги.

З-за колон тихо линули вкрадливе човгання обережних нiг та нерозбiрливий шепiт. Храм нiколи не бувае порожнiм…

Здавалося, що найтихiше ii слово трублять по Всесвiту нечуванi полки янголiв. «Все, про що казали на вухо всерединi домiв, все те буде проголошуватись на дахах»…

Стискала пiд грудьми холоднi пальцi, долонi судомно прилипали одна до одноi – у мить, коли земля коливалася пiд ногами, душа шукала опори, надiйного прихистку.

– А коли ворожила – знiмала хреста?

Вона злякалась iще бiльше, i в очах, i в голосi забринiли сльози:

– Так. Але… Але ми просто розважалися. Жартували.

– З нечистою силою не жартують.

І вона наче наважилась нарештi:

– На моiй совiстi вже двi смертi! Я хотiла, щоб тих людей не було – i… Їх уже немае. Обох… Наречена брата менi… не подобалась… Дуже не подобалась… І ii брат… також… Вiн мене образив. І обое згинули, та ще й жахливо!

– Ти пiдлаштувала iм… щось?

– Нi… Нi! Тiльки хотiла, щоб iх не було… Щоб не заважали… нам… жити…

– І не чарувала?

– Нi. Нi! Та я й не вмiю! – пiдняла руки, немов захищаючись – i опустила знесилено.

Десь далеко-далеко, в iншому, щасливому свiтi, падав теплий