Привiт iз обiтованоi

Ге Орiй

Не порахувати, скiльки украiнцiв у пошуках роботи подалося у ближне й дальне зарубiжжя. Вони iхали не знаючи, що на них чекае в чужих краях, з однiею лише надiею приробити грошей щоб покращити власне життя сiм’i на батькiвщинi. Та проживання за кордоном не завжди наповнене важкою, часто виснажливою працею. Рiзнi спокуси, що чекають на полишених пильного ока батькiв, дружин, чоловiкiв та коханих. Про зовсiм не просте iснування наших землякiв-заробiтчан у Ізраiлi, розповiдаеться у книзi оповiдань для дорослих «Привiт iз обiтованоi».

Ге Орiй

ПРИВІТ ІЗ ОБІТОВАНОЇ

Частина 1

ОЧИМА ЛЮДИНИ

ПАНАФОН

Що потрiбно заробiтчанину? Звiсно, грошi. Бо чого б ото його понесло за сотнi, тисячi кiлометрiв?

У Ізраiлi заробiтчанину–«туристу», легше за все вiдшукати роботу в Тель-Авiвi. Бюро з працевлаштування розкиданi щедро по мiсту. Особливо багато iх на вуличках, прилеглих до нового автовокзалу. Майже у кожному розмовляють росiйською. Заходьте, будь-ласка. Ми з дружиною одноголосно визначилися i простуемо прямiсiнько до автовокзалу.

Автовокзал у Тель-Авiвi це щось! Вiд бувалих заробiтчан я чув, що такоi оригiнальноi будiвлi в жоднiй краiнi немае. Зовнi вiн схожий на велетенський корабель iз щоглами та трубами, що вiнчають верхню палубу – тобто, дах. При поглядi вiддаля здаеться нiби корабель випадково зупинився помiж неохайних низькорослих будинкiв i незабаром вiдпливе.

Майже мiсяць тому ми зiйшли на кiнцевiй мiжмiського автобуса – на однiй з палуб цього корабля. Кiлька годин подорожували по нескiнченних коридорах, переходах та залах. Нарештi, пересиченi враженнями i втомленi, зупинилися пiд великими лiтерами, оформленими неоновими лампочками, що зазивно висвiчували над скляною стiною офiсу.

– «Панафон», – прочитав я. – Цiкаво!…

І хоча у примiщеннi вокзалу отих бюро iз працевлаштування на кожному з шести поверхiв – палуб, по-декiлька, ми чомусь зайшли саме туди. Може, причиною стала незвичайна назва, що ностальгiчно нагадувала патефон. Вiн був знайомий нам iз далекого дитинства. Такий собi древнiй програвач платiвок, що працював завдяки заведенiй пружинi.

Отже, ми зайшли до Панафону i досить швидко отримали роботу.

…Промайнуло трохи бiльше мiсяця. Ми знову бiля автовокзалу. Я вiдчиняю перед дружиною великi вхiднi дверi, що ведуть усередину. З деяким напруженням проходимо повз вiйськових, котрi уважним поглядом пронизують кожного. Нам вже добре зрозумiла ця увага. Чули, як декiлька днiв тому, вояки зупинили жiнку з пiдозрiлою сумкою. Вiдкинувши ii вiд себе, та, спробувала втекти. Жiнку затримали, а сумку вчасно викинули на вулицю, де вона й вибухнула. Що поробиш – у такий час i в такiй краiнi живемо.

Опускаемося на декiлька схiдцiв, проходимо широченним коридором. За великими, на всю стiну, скляними вiкнами-вiтринами магазини та кафе. Ще десяток крокiв i ми попадаемо до велетенськоi зали. Звiдсiля, ескалаторами, лiфтами та просто по сходинах, можна потрапити до кожного з шести поверхiв, де ще бiльше ресторанiв, кафе, магазинiв, магазинчикiв, рiзних офiсiв, але нас iз дружиною турбуе iнше. Ми прямуемо до знайомоi вивiски, яку видно майже вiд середини залу.

У «Панафонi» зустрiчають, як давнiх знайомих. Ще б пак, по кiлька разiв на тиждень мозолимо iм очi. Ось i Рахель – панi невизначеного вiку, одна з кiлькох працiвникiв, якi за трьома столами приймають вiдвiдувачiв. Вона, усмiхаючись, привiтно вiтаеться, махаючи рукою над головою чергового клiента. Рахель вiдповiдае за наше трудовлаштування. Щоправда цю ношу жiнка несе напрочуд легко, бо коли б це було по iншому – ми могли б вже близько мiсяця спокiйно жити та працювати i не набридати iй своiми вiдвiдинами.

– Цiкаво, що вона запропонуе нам йього разу? – неголосно кажу до Ольги, всiдаючись на вiльний стiлець серед чекаючих на свою чергу.

– Те ж саме, що й минулого, – також неголосно вiдказуе дружина сiдаючи поряд. – Казала я, – треба дати. – Вже б давно працювали на постiйнiй роботi. А так, бiгаемо з однiеi на iншу й кiнця й краю не видно.

– Але ж ми iм дали триста зелених: по сотнi за працевлаштування та по п'ятдесят за поселення у квартиру.

–