В нiч на двадцять перше
Свiтлана Румянцева
Здiйснюючи чергову наукову експедицiю, Кессi випадково отримуе сигнал SOS, який зафiксували прибори ii корабля. Не вагаючись, вона вирiшуе прийти на допомогу, хоча усвiдомлюе велику небезпеку, яка iй загрожуе, та наслiдки, що можуть стати незворотними. І справдi, щось пiшло не так, i юна мандрiвниця сама потрапляе в аварiю, опинившись на самотi у вiдкритому штормовому морi. Важка боротьба зi стихiею – це лише початок випробувань, що випали на долю Кессi. Вона потрапляе у невелике селище, де ii радо приймають мiсцевi жителi. Визначивши географiчнi координати, Кессi знае «де» вона, але навiть не здогадуеться «коли». І лише зустрiч з Ендi розкривае iй очi й допомагае з’ясувати, що мiж отриманням сигналу про порятунок та романтичною розмовою на березi моря минуло нi декiлька днiв, а двадцять чотири роки. Кессi мучить туга за рiдною домiвкою, вона не знае, що робити далi. Пiдтримка Ендi, який теж колись зазнав особистоi трагедii, та почуття, що тiльки-но зароджуються мiж ними, допомагають Кессi знайти душевну рiвновагу.
Свiтлана Румянцева
В НІЧ НА ДВАДЦЯТЬ ПЕРШЕ
* * *
Море вирувало. Велетенськi хвилi хаотично змiнювали одна одну, нещадно руйнуючи та змiтаючи все на своему шляху. Тим поодиноким мандрiвникам чи рибалкам, якi у цей пiзнiй час забарилися у вiдкритому морi та не встигли пристати до берега, годi було й заздрити. Що вже казати про ту, яка опинилася у полонi жорстокоi стихii не з власноi волi. Ця прикра випадковiсть могла коштувати iй життя i, чесно кажучи, вона не лише цiлком усвiдомлювала всю небезпеку становища, в якому опинилася, а й подумки приготувалася до найгiршого. Вона знала, що шансу вижити в таких умовах майже не було. Залишалася лише надiя. Хитка, невиразна, полохлива, але все ж таки – НАДІЯ!
Море було пiдступним, мiнливим та непередбачуваним, немов вередлива та надто розбещена дитина. Спочатку воно поводилось вiдносно спокiйно: легкi, майже непомiтнi брижi злегка пiдштовхували самотнього гумового човника, наче хотiли його заколисати. Та згодом невiдомо звiдки налетiв холодний, пронизливий вiтер, що перетворив спокiйну водяну гладь у суцiльний безлад та круговерть. Кожна нова хвиля, що зароджувалась у темних морських глибинах, ставала бiльшою, потужнiшою та грiзнiшою. Море лютувало, безжально пiдкидаючи безпорадне суденце.
Всерединi нього сидiла молода дiвчина. Захисний комбiнезон темно-синього кольору з тонкого водонепроникного матерiалу, що щiльно облягав усю ii фiгуру, та невисокi гумовi чобiтки с гнучкою пiдошвою надiйно захищали вiд води та холоду. Їi тендiтнi руки мертвою хваткою вчепилися у товстi мотузки, що оперiзували човник по всьому периметру, а очi пильно вдивлялися у нiчну темряву з надiею побачити хоча б якийсь вогник чи iнший знак, що сповiщав би про близькiсть жаданого берегу. Однак волосся, наскрiзь просякнуте солоними бризками, хаотично телiпалося на вiтру та прилипало до обличчя, заважаючи не лише роздивлятися навкруги, а й елементарно дихати.
Дiвчину лихоманило i трясло. Їi тiло було виснажене кiлькагодинною боротьбою з природною стихiею. У набряклих ногах, затерплих без тривалого руху, щось неприемно поколювало, а задерев’янiлi вiд холоду руки трималися за мотузку чисто автоматично. Лише ясний мозок працював швидко i холоднокровно, що свiдчило про сильний характер, неабияку витримку та мужнiсть незнайомки, а також про наявнiсть у неi значного досвiду виживання в екстремальних ситуацiях.
На щастя, вона знала точнi координати своеi незапланованоi, аварiйноi висадки, тобто того мiсця, де миттю розгорнувся викинутий нею рятiвний гумовий човен. Але що це дасть? Хаотичнi хвилi та потужний вiтер могли занести ii хтозна куди, на багато кiлометрiв углиб вiдкритого моря, значно вiддаливши ii вiд берега. Та й де той берег, у якому боцi?
«Знак… Треба негайно знайти хоча б якийсь знак, орiентир, що вказав би правильний напрям… – розмiрковувала дiвчина. – Вогонь, спалах, будь-яке свiтло… Зiрки! Авжеж – зiрки!».
Вона намагалась максимально напружити пам’ять, щоб видобути з ii глибин необхiднi знання: «Велика Ведмедиця, Пiвденний Хрест… Нi, не