Моя антологiя свiтового сонета

Вiктор Гриценко

Свiй шлях до когорти сонетярiв Вiктор Гриценко розпочав з циклу поезiй «Уроки неокласикiв». Сьогоднi вiн, визнаний майстер цього жанру, пропонуе власну антологiю свiтового сонета, щоб повернути iз забуття iмена своiх учителiв. І не тiльки iхнi: Тiнь забуття – страшнiша кабали! Як про забутих скажемо: «Були…»?.. А найстрашнiше – зовсiм тут не бути!.. Бiльше 100 iмен, вдвiчi бiльше сонетiв поет зiбрав пiд одною обкладинкою, щоб хоча б пунктиром позначити шлях, який пройшов сонет за 800 рокiв, i роздати зiбране вдячним читачам, спонукаючи iх продовжити пошуки прекрасного в чотирнадцяти рядках… В оформленнi книжки використано малюнки художника Едуарда Широва.

Вiктор ГРИЦЕНКО

МОЯ АНТОЛОГІЯ СВІТОВОГО СОНЕТА

Переклади та переспiви

Та з радiстю пишу я безкiнечну книгу -

заради вiчного вiддав себе в кормигу,

розтратив розум свiй, аби вiн був у вас.

Про славу думав теж (кому вона не мила?),

злетiв би до зiрок, узявши в неi крила,

та й досi пiшки йду, нещасний, на Парнас…

    Гiйом КОЛЬТЕ

СОНЕТ

В кайдани закувавши два катрени,

я взяв двi рими для восьми рядкiв.

А з них середнi крайнiми обплiв -

злились в одно васали й сюзерени.

А два терцети – як заключнi сцени,

для римування стало бiльше слiв.

Любов я славлю чи таврую гнiв,

та числа й лад – постiйнi шлейфи-трени.

Як хтось вiдкине для строфи закон,

його безглуздою назвавши грою,

не ввiйде вiн до вiнчаноi касти.

А той, хто прагне слави, мов корон,

красу здобуде, вкриту мiшурою,

в симетрii карбуючи контрасти.

    Август Вiльгельм ШЛЕГЕЛЬ

ІТАЛІЯ

Гвiдо КАВАЛЬКАНТІ

* * *

Кокеток звабливi позори,

умiлих вершникiв блискучий стрiй,

човни на хвилях в далi голубiй,

розмови про любов, пташинi хори,

в ранковiй тишi непорушнi гори,

в нiч мiсячну раптовий снiговiй,

рубiни на обручцi золотiй,

дзюрчання ручаю, лугiв узори -

це тiльки плями у густiм туманi,

якщо менi всмiхнеться люба панi,

краса якоi вища похвали.

Коли надворi раптом вечiр смеркне,

то перед Небом все земне померкне,

якщо ви теж закоханi були…

* * *

Незримий був, володарко моя,

отой, хто серце стис менi рукою.

Що буде бiль помiчений тобою,

вiд страху онiмiв на хвильку я.

Кохання бог мав руки ратая:

сирiйським лучником,що прагне бою,

безмовно вiн стояв передi мною -

лиш чувся свист стрiли чи нагая.

Свою мольбу ти стримала вустами,

та я в ту мить навiк позбувся тями -

тiкав вiд тебе, наче гнався бiс!…

І от я в колi тих, що мають долю

щодня вмирати вiд страшного болю

й життя топити у потоцi слiз.

ДАНТЕ АЛІГІЄРІ

* * *

Прийдiть послухати моi зiтхання,

сердешнi люди – душi благороднi,

хоч Богу тi зiтхання неугоднi,

бо не настала мить моя остання.

Бо, зневажаючи мое бажання,

сухi у мене очi вiд сьогоднi.

Колись гарячi руки – вже холоднi,

хоч болем в серцi жеврiе кохання.

Почуете, як зве моя зажура,

ту, котру вбила не стрiла Амура,

та котру жде достойне потойбiччя.

Побачите мого життя згасання,

бо я в полон вiддався без вагання

душi, яка лишила Беатрiче…

* * *

Подумав я, втомившись вiд скорботи,

чи винен був, що ми такi хмурнi,

чи й справдi горимо щодня в огнi,

мов iншоi не маемо роботи.

Любовi бог лишав мене свободи,

та серцем вiдчував, що в глибинi

мiй дух живе, як перше, у менi -

то вже кохання прояви турботи!…

І прагнув знову збутись хвилювання,

мiняв безсилля на слабке старання

i, щоб зцiлитися, до Вас спiшив.

Гадав, що скiнчиться пора осiння,

та пережив натомiсть потрясiння,

вiдчувши, що душа тiкае з жил.

Франческо ПЕТРАРКА

СНОВИДІННЯ

Свiтанок зрiе, плачуть солов’i,

та ближнi доли схованi в туманi,

а по горi, щоб стрiтись на полянi,

киплячим срiблом плинуть ручаi.

Не бачачи, я вiдчував Їi:

стояла поруч в золотiм убраннi…

Дивуючись й радiючи оманi,

до нiжноi руки простяг своi